Шістнадцятятий розділ

«ЧУДЕРНАЦЬКА ПРИГОДА»

Доки провітрювали школу, в учнів вийшов ще один вихідний. Який збіг, що саме сьогодні вночі був перший сильний мороз. Краплини роси обволокли гілочки дерев і в’ялої трави. Зрання землю присипало снігом, ніби цукровою пудрою булочку. День починався жваво. За Надійкою забігла Яринка, що перетнулася з Олегом, який вже стукав у вікна хлопчакам. Сніг, мороз, перша крига на вічних калюжах за селом, де дороги із глини. Одягнувшись якомога тепліше, загорнувшись в теплу матусину шаль й діставши біленькі рукавички, Надійка вирушила разом із братами на прогулянку. Поки вони прямували до околиць селища Ярина розповідала як до неї приходила Ольга Дмитрівна і розпитувала чи не бачила вона щось підозріле тоді, коли сталася пожежа. Тобто це означало, що розшукують палія. Олег сказав, що чув як дорослі обговорювали, ніби то зовсім не пожежа була, а хтось «димовуху» приніс і вирішив зірвати уроки. Близнюки заздрили, що пропустили усі веселощі. Олег описав їм евакуацію у всіх барвах. Звичайно зайшла мова за те, хто ж наважився на такий вчинок.

— Ну, це напевно хтось дуже сміливий, — в захваті промовили Сергій з Максимом.

— Так-так, — підтвердив Олег, — я думаю що це один зі «старшаків».

— Може Вовка Кулаківський? — припустила Яринка.

— Ти що, то такий лобуряка, що поліниться самотужки змайструвати щось подібне, — скривився Олег.

— Ну добре, які ще є претенденти? — трохи роздратовано запитала Яринка, бо не любила опинятись в «дурнях».

— Я думаю, Остап, то й що з «10-б». Точно він, зуб даю.

— Та навіщо вам про це думати, — втрутилась Надійка. Я вважаю, що міліція з району знайде винуватця. Тоді йому не до сміху буде. Ви уявляєте, що люди могли тим димом отруїтися чи в натовпі когось затоптати. Бачите, що з Гаврилом Панасовичем сталося. Як йому погано. Все через ось такі пустощі. Тож нічого тут гідного поваги не бачу.

— І справді, — підтримали Надійку брати.

— Шкода директора, — додав Олег, — він добрий і справедливий.

— Сподіваюсь він скоро одужає, — стурбовано мовила Яринка.

Коли друзі дісталися околиць, то помітили, що весь тонкий лід на калюжах потріскали ті, хто раніше прийшов. Народу з’юрбилося тьма- тьмуща. Це було найулюбленіше місце всіх дітей села. Адже купа простору, можна і в сніжки пограти, і укріплення збудувати, і на старому ставку на ковзанах покататися, і з невеличкої гірки на санчатах спуститися. Зараз перелічене зробити було б ще складно. Якщо подумати, то і в теплий час то була мальовнича місцина. Ставок мав овальну форму, що робило його схожим на озеро. Біля нього розрослися «плакучі» верби та високі тополі. Весною тут саджали овочі для колгоспу, влітку удобрювали, а восени збирали врожай. Тож плутатись під ногами не виникало бажання. Однак взимку в ціх місях панувало молодше покоління. Як ми знаємо ця пора поступово наближалася. Тож діти прийшли провідати свої володіння. Багато їх стовпилось біля вкритих тонким шаром льоду конструкції для поливу поля. Вони дещо схожі на невеличкі канавки. З них діти діставали дзеркальця криги, які трощили на замерзлій землі. Інші ж брали скам’янілі грудки ґрунту і кидали їх на скло ставка. Наші друзі також вирішили піти подивитися на таку забаву. Втім, серед веселих облич було те, яке б друзі не хотіли бачити. Уляна самітньо сиділа на найвищій гілці старої верби. Щоб не зустрічатися сьогодні ні з батьками, ні з класною керівницею. В покинутому дуплі ворон вона знайшла якийсь перстень. Тож вся її увага до недавнього часу була зосереджена на ньому. Але після мимовільного погляду додолу, дівчина залишила предмет свого нещодавнього інтересу. Там унизу стояла винуватиця всіх її бід. «Ну ні, це їй з рук не зійде, — зі злістю подумала Уля». Швидким і граційним рухом сплигнула на землю, як дика кішка. 

— Ну привіт, «подружко», — розпочала вона розмову.

— Чого тобі? Мало вчора отримала? — втрутилась Ярина.

— Тебе я не питаю, з тобою ми ніколи не товаришували. То ти задоволена, Надю? Через тебе в мене проблеми.

— Здається ти сама їх собі створюєш, — не витримала Надійка.

— Я? Да ти що! Як смієш говорити про мене такі речі, — викрикувала наближаючись ближче Уляна.

— Ну годі, йди своє дорогою, — намагалась заспокоїти її Надійка.

— Ти чуєш, ми не хочемо з тобою розмовляти, Уляна, — додала Яринка.

— Я це так не залишу. Пропоную чесний поєдинок, — не вгамовувалася дівчина.

— Говорю ж, нема в мене бажання з тобою битися.

— Звичайно, бо боїшся програти. Та я і не пропоную битися. Давай так, хто перший залізе на ось те дерево, той і виграв. Якщо ти, то я піду в іншу школу, а якщо я — то навпаки. Згода?