Тринадцятий розділ

«НОВЕ ЖИТТЯ»

Хоч як Надійка не намагалася приховати свої почуття від домашніх, але щось неладне відчувалось навіть в повітрі довкола. Після сніданку, на якому донька постійно уникала дивитись на рідню та захоплено вимальовувала на вівсянці, якісь візерунки ложкою, мати звернулася до неї:

— Надієчко, ти залишся. Допоможеш мені на кухні поприбиратись, а малі нехай йдуть з батьком город перекопувати.

Повернувшись до них додала: «Швиденько помийте за собою тарілки й біжіть, бо тато вже пішов збиратися».

— Я не надовго, тому що в мене домашнє завдання ще… — промовила Надійка.

— А ми й не довго, — з ентузіазмом відповіла Одарка. 

Надія знала, що залишившись з матір'ю наодинці, та напевно вивідає її секрет. Тож намагалася всіма силами швиденько закінчити роботу на кухні. Однак як тільки закінчувала одне діло, мати додавала нові клопоти. То на полицях пил протерти, то піч помити, то з колодязя води наносити, то скатертину змінити, то в буфеті прибратись і т. д. Та на диво, хоча мати задавала їй все нові й нові завдання, але працювали вони в тиші. Дівчина більше не витримувала цієї мовчанки, і сама почала розмову.

— Ну, здається ми вже ВСЕ, що могли перемили в цій кухні. Може тоді підемо до хати, там поприбираємо?

— Звичайно, я лишень ось підлогу домию й підемо. А ти можеш поки з хліва трохи дров принести, щоб завтра не йти за ними.

Хоча на вулиці було досить прохолодно, але стара груба, яку побудував здається ще прадід колишнього господаря їх домівки, старанно виконувала свої обов’язки.

— Мамо, — запитала Надійка, — а як ти зрозуміла, що тато — це твоя доля?

Одарка дзвінко розсміялася: «Лишень ось нещодавно, коли ми згадували річницю нашого першого побачення».

— А скільки ж ви разом? — дивувалася донька.

— Десь років сімнадцять буде… — задумливо проказала мати. 

— І ти так довго розмірковувала? — не вірила почутому Надійка.

— Ну, як можна відповісти на це питання одразу. Щоб зрозуміти, чи справді людина твоя доля, чи просто послана для досвіду, потрібен час. Лише так, шляхом довгих випробувань і труднощів, переживань радощів й прикрощів ти зможеш відповісти на це складне запитання. Деякі люди, скажу тобі по секрету, до кінця життя гадають: «Моя це людина, чи ні?». Тут треба слухати не лише серце та почуття, але й розум, дивитись на вчинки твого кавалера та його ставлення до тебе. Коли ми з твоїм татом вперше зустрілися, а це сталося у п'ятому класі, то не одразу знайшли спільну мову. Як ти пам'ятаєш, він переїхав до своєї бабусі, після смерті батьків. Нас посадили за одну парту. Він був відлюдькуватим, завжди поодиноко сидів на перерві, і на мої теревеньки не звертав уваги. Допомоги ніколи не просив, й взагалі мало говорив. Тільки на запитання вчителів відповідав, і то сухо та коротко. Та ось одного разу, коли я поверталася зі школи, то проходила повз покинутої оселі (в нас її називали «Мазанка привидів»), побачила засаду на Василя вчинену старшими хлопцями. Він мужньо відбивався від нападників, але сили були нерівні.

Тут мати накинула на свій тон голосу загадковості та говорила так, ніби казку розповідає.

— Я дивлюсь на це і розумію, заб’ють бідолагу. Тому щосили заголосила: «Егей, йдіть сюди, вони тут». Ті як драпанули, тільки п’яти блищали. Я стою, а серце так стукає, ніби я забіг на фізкультурі пробігла. До останнього думала, що не повірять. Як тільки відійшла від ступору, одразу до Василечка кинулась. А в нього всі кісточки на руках збиті, кров йде, ще й губу розбили. В мене з собою як раз пляшечка з водою була. Я йому рани обмити, а він відмахується від мене. «Ні, — кажу я, — так не піде. Дай мені тобі допомогти. Може ти тут кров’ю стечеш, а я винною залишусь». То він трохи присмирів. Сидимо ми на посохлій траві, навколо ні душі. Думаю, чим же кров стерти. Порилася в портфелі, нічого підходящаго. Склала руки й міркую сиджу. Потім глянь на спідницю, та й відірвала від неї шматок. Протираю рани, а він на мене такими очима дивиться. Думаю шок тільки дійшов, може й переляк викачувати прийдеться. Коли закінчила надання першої допомоги, то він підсобив мені піднятись. А потім вперше сам зі мною заговорив, подякував і провів до дому. Вже після цього скільки ще було історій. Веселих та не дуже. Проте ми постійно разом були, і один одного підтримували, ніколи не покидали напризволяще. Я завжди в ньому впевнена, і знаю, що на нього можна покластися. Сподіваюсь, що й він такої ж думки про мене.