Дванадцятий розділ

«ПРОДОВЖЕННЯ»

Поки відбувалося нагородження та перший танець Короля із Королевою, Яринка разом з Костею швидкою ходою прямувала до хатини Василюків. Дівчина  допитувалася в мовчазного попутника, чого б Надія могла піти додому не попередивши її. На це Костя підсвідомо знав відповідь, але не наважувався її розповісти. Невдовзі вони опинилися перед дверима сімейства Василюків. Через деякий час їм відкрила збентежена господиня.

— Чого це ви так пізно?

— Ми вашу доньку шукаємо. Вона сьогодні могла стати королевою, а перетворилася на Попелюшку. Так вона вдома? — зазираючи через спину Одарки довідувалась Ярина.

— Так, прибігла як буревій і зачинилася у своїй кімнаті, сказала, що розмовляти не хоче, а лягає спати.

— Нам з нею треба переговорити, — здавленим голосом сказав Костя.

— Давайте, діточки, ви вже завтра це зробите. Час пізній, малеча спить та й Надійка певно що також.

— А ви погляньте, будь ласка, і якщо спить — ми підемо. Але якщо ні, то ми їй кілька слів скажемо та й повернемося.

— Це діло життя та смерті, — додав хлопець.

— Ну добре, — зглянулась жінка.

Стрічка світла від дому на деякий час згасла. В темряві й тиші тонули два підлітки, що були у своїх думах й переживаннях. Ось закінчилось тривале очікування — Одарка вийшла, як суддя, що має винести вирок.

— Вибачте, але все-таки переносьте на завтра своє діло, бо спить вона.

— Зрозуміло… — протягнули обоє.

Лишень зачинилися двері, Яринка з Костей направилися до хвіртки. І коли хлопець вже мав намір повернути до рідної стежки, Яринка вхопила його за руку та приклала палець до своїх губ.

— Цить! — пошепки почала вона. — Зараз заховаємося в куширях, і як тільки погасне світло, проберемося до вікна Надійчиної кімнати.

— А якщо нас побачать? Мало чого подумають. Це ж село.

— Ну якщо ти так переймаєшся власною репутацією, — уїдливо промовила дівчина, — то можеш йти собі та спокійно вкладатися у ліжечко. А я залишусь тут. Може щось сталося, а я не знаю. Треба ж її підтримати.

— Ти маєш рацію, — винувато погодився Костя. — Тільки напевно я спочатку з нею поговорю, на одинці, а потім ти.

— Чого це так? — поцікавилася кмітлива дівчинка.

— Так треба, — зронив Костя.

Довго чекати не довелось. Будинок загубився в темряві, тому друзі орієнтуючись на свою пам'ять та блякле місячне сяйво пробиралися до цілі. Задиркуваті зорі підморгували до них ніби насміхалися, коли ті двоє зачіплялися за кущі, падали на вогку землю, збивали всі кути паркану. Знайшовши віконечко Надійки Костя звернувся до попутниці:

— Залишся за рогом, постій на посту. Якщо хтось буде йти — подай якийсь сигнал. А ми поки тет-а-тет перемовимо.

— Угу.

Хлопець нерішуче тричі постукав у шибку, роблячи паузи перед кожним новим стуком. Проте ніхто не підійшов до вікна. «Можливо й правда вже спить?» — задумався він. Однак, через кілька хвилин, коли він збирався вертатися, рама відчинилася. Умите мов осіннім дощем личко визирнуло назовні. В очах плескався місяць, ніби у схвильованому морі. Надійка дивилася на Костю з німим питанням, на яке він на жаль не знав, що відповісти. Чи можуть слова сказати, краще ніж погляд очей?! Вони — дзеркала наших думок. Дзеркальце ж Надійки відбивало думку: «Навіщо ти так? За що?». Очі зверталися прямо до нього й блищали від щирості та болі.

А хлопець стояв і не міг голови підвести на її прямий погляд. Його горло все більше здавлював спазм. Не витримавши осуда і сорому за свій вчинок, він навіть не виправдовуючись побіг не розбираючи дороги. Так закінчилась німа бесіда їх двох душ. Не встигла Надійка зачинити вікно, як з'явилася Яринка.

— А де він дівся? — ошаліло запитала вона. — Про що ви розмовляли?

— Ні про що. Так холодно сьогодні.

— Начебто ні. Хоча може тому, що я в пальто. Ну я не надовго. Просто переймалася, чи у тебе все добре.

— Добре? Як можна зрозуміти це слово? Чи добре мені, що мій, як я гадала, хлопець зраджує мені з  колишньою подругою і це на очах всієї школи? Цікаве питання.

— Сподіваюся ти не про мене.

— Мені не до жартів зараз, Яринко.

— Але я нічого такого не бачила, про що ти говориш.

— Проте я все бачила на власні очі. Вони танцювали такий бурхливий танець і так дивилися один на одного…

— Ось чому ти зникла. Але ж це просто танок.

— Ні, до цього також були моменти, але він казав, що не винен, що то вона до нього полізла, обіцяв давати відсіч її залицянням. А зрештою все залишилося як і було.

— Ох Надієчко, — Яринка міцно стиснула її в обіймах.