Десятий розділ

«ДЕ БЛИЗНЮКИ?»

— Ну де вони поділися? — голосила Надійка обстежуючи подвір’я. — Агов, годі ховатися! Те що батьки у місті не означає, що настала повна анархія. Виходьте, де б ви не були!

Вона оминула господарський двір, хлів, кухню, обійшла весь город, вдома заглянула в кожний закуток, але все одно жодна жива душа не відгукнулася на її заклики.

— Та годі бешкетувати! Мені зовсім не смішно, я ще навіть не обідала. Робити мені нічого як шукати вас.

Несподівано вона вловила якийсь рух позаду. Різко розвернувшись Надійка вигукнула переможний клич: «Ага, попалися!».

— Ти чого? — з піднятими руками тільки й мовила Яринка. Щоки в неї палали як новенький яскраво-червоний берет в тон її пальто.

— А, це ти, — з розпачем відмовила дівчинка.

— А хто ти думала?

— Та хлопці мої. Як прийшла зі школи все їх шукаю. Вони сьогодні одні залишилися, бо батьки у справах до міста поїхали.

— Так може вони до Олега навідались? Поглянь гарненько, може записку лишили.

— Я тут все догори дриґом перевернула, але жодних слідів. Хоча думаю, що твоя здогадка вірна. Як я сама не додумалась?! Це ж елементарно! Ти нікуди не спішиш?

— Здається, що ні.

— Тоді гойда зі мною.

І дівчата рушили через городи до будинку Олега.  Відкривши хвіртку з боку городу, вони опинилися на задньому дворі сім’ї Мартинюків. Усюди розрослися фруктові дерева, що майже скинули відмерле листя, осипавши все довкола золотом. Спів пізній синій виноград налившись терпким соком. Звисали, наче лампочки зі стелі, жовті груші та блищала на сонечку дрібненька обліпиха. А червонощока шипшина привертала на себе всю увагу. Проте ані рудої миші тут немає. Тож вони пішли далі. Ось і будинок. Гарний, дерев’яний, побудований ще за царя Панька. Тільки дівчата наблизились до дверей, як громовитий лай змусив їх стати мов вкопаними. Шкірячи зуби та виставивши передні лапи до них наближався захисник цього будинку. То була не просто собачка, а справжня вівчарка, правда ще зовсім юна, але не менш страхітлива. Подруги завмерли, а звір продовжував гарчати й шкіритись відстоюючи свою територію.

— З якого часу в Олега з’явилося це чудовисько? — задкуючи запитала Надія.

— Не говори так, вона нас чує і все розуміє, зараз як кинеться, — застерегла подруга.

— Гей! Олег! — намагаючись докричатись до господаря вигукнула щосили Надія.

Тварині це здається не сподобалось, а навкруги стояв ґвалт курей та качок. Здавалось дівчата пропали. Втім на їх щастя, саме в цей час Олег виходив з погреба із двома банками варення під пахвами. Він одразу побачив подружок і покликав пса до себе.

— Ф’ю, — просвистів він й собака слухняно підбігла до його ніг.

— Ви чого, Альму, лякаєте?

— Що? Ми її лякаємо? Та вона нас тут ледве не загризла, — навперебій відмовляли дівчата.

— Гей, ви себе бачили, такі здорові, а мале цуценя злякалися, — зверхньо мовив хлопчик.

— Годі над нами знущатися. Скажи краще в тебе мої брати чи ні?

— Я й не знущаюсь, з чого б це? Ні, я сьогодні ще їх не зустрічав. А що?

Надійка аж присіла. Голова йшла обертом. «Що робити? Де вони можуть бути? Де їх шукати? Скоро вечір, а їх вдома нема. Що ж скажуть батьки?!». Ці страшні думки роїлися та перекрикували одна одну.

На допомогу прийшла Яринка. Вона підняла її, обтрусила й промовила: «Дорогенька, не хвилюйся, ми зараз всі зберемося та швиденько їх знайдемо. Ти краще подумай звідки нам почати пошуки, а я збігаю й усіх зберу».

— Якби я знала?! Не можу навіть уявити де вони  запропастилися? А якщо з ними щось трапилось… — їй здавило горло.

— Не думай про погане.

— Послухай, вона правду каже. Звичайно з ними нічого не трапилося. Ми з Сергієм і Максимом в таких історіях бували, і нічого живі-здорові. В мене ідея з’явилася! Збігай скоріш додому та принеси якусь їх річ.

Надійка дивилася на нього ошалілими очима:

— Навіщо?

— Потім дізнаєшся. Зараз йди додому, я зберу речі для походу, а Яринка збігає по наших. Зустрічаємось тут через десять хвилин, — дав настанову Олег.