Дев'ятий розділ

«В ПОШУКАХ ПОРЯТУНКУ»

Почало світати. Як гарно надворі. Після тривалих злив, нарешті настало довгоочікуване затишшя. День починався прекрасно і передбачав собою один з таких теплих осінніх днів, коли можна відпочити від вічних злив та невгамовного вітру.
Біло-синє небо вражало своїми просторами. Сонячні промені сягали найдальших закутків ландшафту. Шлях Кості пролягав повз росяний, золотаво-зелений степ, де перегукувалися перепілки та фазани, які залишили свої укриття. Вдалині він помітив невеличкий, збитий з дощечок будиночок, пофарбований у яскраві кольори. Це те, що шукає хлопчик. В його душі заграла якась страхітливо-тонка струна. Він позадкував… Все ж зібравши всю сміливість в кулак, не дивлячись на страх і великий ризик, переборов себе та пішов у напрямку до цілі. Навколо ні душі.

Поруч з голуб’ятником стояла старенька драбинка. Хлопчик підставив її й вправно видерся на самий верх. Птахи вмить стрепенулись та невдоволено закурликали. Напевно зрозуміли, що до їх будинку потрапив чужинець. Все йшло за планом. Костя вибрав голуба, що був більш-менш схожий на Курлика. Та зненацька ранкову тишу порушив страшний вибух грому. Звук був схожий на постріл з рушниці. Серце Кості затрепетало, як і крила голубів. Не менш громовитий голос заволав: «Ану миттю вилазь і покажись, поганий щур!». У Кості аж в очах потемніло. Ось і все. Весь задум провалився. Куди тікати? НІКУДИ! Голуб’ятник стоїть посеред степу, ні кущика, ні деревця, та і як вибратись непоміченим від старечих очей?! «Тут мені й смерть» — подумав хлопець. Висунувши біленький носовичок він помахав ним.

Довкола стелилася пелена диму від пострілу. Понуривши голову, Костя спускався драбиною вниз. Щоки палали, а в голові шалено стукотів пульс. «Що мене чекає далі?» — гадав він. У войовничій позі та лісничому одязі, з рушницею наперевіс стояв чоловік. Його короткострижену голову і негусту бороду прикрашала стареча сивина. Чорні очі, які живо контрастували зі сніжністю сивини, уважно слідкували за порушником спокою. І як же швидко вони округлилися, коли впізнали у «негіднику» малого Рибченко.

— Костя, це ти чи що?! — вражено залунав гортанний голос діда Омелька.

— Ттак, — ледве вимовив той, бо зуби ще й досі вистукували чечітку.

— Не очікував такого від тебе, — сказав дідусь. В його голосі почулося розчарування.

— Діду, мене змусили… Тобто я сам… — затинаючись почав Костя. — А взагалі все так заплутано…

— Ану сідай, розповіси мені усе як на духу, а потім подумаймо, що з тобою робити далі. Або нагодувати, або ганебно за вухо по вулиці проволокти до самого дому та все батькам розповісти. Кості звичайно сподобався перший варіант, адже із самого ранку він не мав і риски в роті.

— Гаразд, я розповім усе із самого початку.

Хлопчик вів свою розповідь, а сивий співрозмовник тихо слухав та й поволі діставав з наплічника бутерброди. Ще й запашного чаю з термоса налив. І на серці в Кості одразу полегшало. І ніби голосніше став спів степових пташок: тьохкання перепілки та скреготання фазанів, поважне гуркотіння дроф, крехтіння куріпок. Сонце й надалі золотило стерню та незжаті стебла, ніби то були золоті соки землі.

— Що ж порадите мені робити?

— Добре, допоможу тобі, якщо таке діло. Тільки нікому.

— Я — могила, — з посмішкою пообіцяв хлопець притиснувши до грудей руку.

Дідусь пішов до голуб’ятника і виніс звідти білосніжного птаха. Увечері Костя пояснив все Надійці, обміняв у неї Курлика на кращого голуба, а того відніс до Артема.