Восьмий розділ

«ГОЛУБ МИРУ»

Справжня осінь прийшла несподівано, з першою зливою. Земля немов переродилася. Все стало сірим та понурим. Небо весь час знаходилось так низько. Воно жахало важкими хмарами, що в будь-який момент могли зірватись на тебе проливним дощем. Вітер роздягав дерева догола та ганяв ворох листя. А працьовиті люди намагались протидіяти цьому свавіллю: збирали останній врожай, згрібали листя та готували землю до зими.

Школярі також допомагали. Вони їздили до колгоспів, де працювали на рівні з дорослими. Дев’ятий «А» клас не був винятком. Щосуботи учні збирали картоплю на полях. Надія могла спокійно уникали зустрічей з Уляною та Костею, і під час навчання й праці на полі це вдавалося. Але коли поверталася додому, то знайти відмовки ставало складніше. Добре, що й вдома та на городі вистачало клопотів. Надійка не цуралась будь-якої роботи, бо так могла сховатися від нав’язливих думок й відірватись від непримиренної реальності. Дівчинка збирала в саду та на городі: яблука, груші, помідори, огірки, перець, капусту, кабачки й гарбузи. Її батько копав моркву, буряки, картоплю, а донька та сини вибирали овочі із затверділої землі. Матері вона допомагала закривати останню консервацію, з бабусею прибирала однолітні квіти й удобрювала землю у квітнику, сама білила дерева в саду.

Та ось розпочався сезон злив. Цілий тиждень йшов дощ не вщухаючи ні на мить. В селі єдина асфальтована дорога — головна вулиця. Тож повсюди стояла цілковита багнюка. Рятували ноги гумові колоші одягнуті поверх іншого взуття. Не зручно, але практично. Через таку погоду після школи ніхто і носа назовні не висовував.

В один з таких днів, Надійка відпочивала на дивані після хатніх справ та спостерігала, як дощові краплі спадали по прозорому склу. Вітер колихав дерева і кущі, в саду. Годинник чітко вистукував час, під оглушливу тишу будинку. Слухаючи цю колискову дівчинка непомітно задрімала. Розбудив її легенький стукіт у вікно. Перше що спало їй на думку: «Хто в таку негоду вийшов на вулицю?». Як виявилось, причиною її занепокоєння став білосніжний голуб, що бився крилами у шибку. Вона швиденько відчинила кватирку, і вісник опинився в кімнаті.
— Звідки ж ти взявся? — ласкаво допитувалась птаха Надійка. — Що це в тебе таке? — помітивши якийсь папірець мовила дівчинка.

В згорнутій трубочкою записці вона прочитала такі слова:

«Сьогоднішній день – такий же як всі.

Він не зрівниться твоїй красі.

Надія пробачення в тебе прошу.

Все розумію. Пощади не жду.

Поему пишу цю тобі я одній.

Будь ласка, пробач мені й зрозумій».

Внизу приписка, «від поета-початківця Кості».

Дівчина була враженна цим голубом і тим, що Костя самотужки написав та присвятив їй вірш.

— Що ж з тобою робити? — запитала вона в голос, чи то в голуба, чи в Кості.

— Добре, залишу у себе. Я давно мріяла про такого красеня як ти. Не лише в одного Артема буде поштовий голуб. Тільки надай мені ще одну послугу, мій гарненький.

Надійка підійшла до свого робочого столу, дістала ручку, аркуш паперу й написала відповідь.

— Ось, тримай, — і вона прив'язала до лапки голуба папірець. — Прошу передай цей лист, тому, від кого ти прилетів. Та пам'ятай я чекатиму на тебе. Повертайся скоріше.

Птах випурхнув і полетів, через краплі шаленого дощу, до адресата. Тим часом горе-романтик з нетерпінням чекав на відповідь від чого намотував круги по кімнаті, подеколи зиркаючи в вікно. Запримітивши нарешті вдалині біленьку крапочку, що ледве виднілася на похмурому небі, хлопчина занервував.

Тремтячими руками він дістав мокрого голуба з-за вікна.

— Ох, що ж вона написала, — буркотів він собі під ніс, розгортаючи складений аркуш паперу. Спочатку хлопець прочитав зміст записки поспіхом пошепки, а потім ще раз вголос.

«Я була дуже вражена твоєю витівкою, тому не знала, що робити й що сказати, але поема додала мені сил зібратися з думками, набратися рішучості та впевненості в правильності прийнятого рішення. Я пробачаю тобі, але з однією умовою. Я залишу голуба при собі».

— Тільки не це! Що ж тепер робити? — на таку вимогу Костя явно не очікував.