Шостий розділ

«ЕКСКУРСІЯ ПО СЕЛУ»

Сонячні зайчики стрибали по стінах кімнати. Вітерець танцював з мереживним сніжно-білим тюлем, приносячи останній подих літа. Метелик своїми легенькими крильцями розбудив Надійку. Вона зрозуміла, це — прекрасний знак для початку дня. Закінчивши всі приготування ранку, дівчина збігла з дерев'яного ґанку. Біля хвіртки, спершись на тин однією рукою, стояв Костя.

— О, привіт, — вигукнула радісно Надія. — А чого це ти так одягнувся?

Хлопчина й справді одягнувся незвичайно: в синю картату сорочку, рукава якої  засукав до ліктів, коричневий комбінезон. Ще й з його голови звисав солом’яний бриль.

— Здоровенькі були. Та хотів їхати з батьком комбайном силосувати. Але, от халепа, машина зламалась. Зараз її ремонтують в колгоспі. А я от прийшов до тебе. Чим збираєшся займатись сьогодні?

— Хочу провести невеличку екскурсію нашій новій сусідці. Допоможеш мені?

— Звичайно, з превеликим задоволенням. Тільки в мене два питання. Що за сусідка і що потрібно робити?

— Для початку виплюнь цю дурнувату соломинку, — обурено вимовила Надійка, і самотужки висмикнула травинку.

— Ей!

— Це негігієнічно.

— Ой, яка ти правильна. Але це мені в тобі й подобається.

— Ах, збери всіх наших біля озера, скажи що важлива справа, романтик. Все інше потім дізнаєшся.

Зайшовши до двору сусідів, Надійці навіть не прийшлось стукати у двері, адже на зустріч їй вибігла маленька господарка.

— Привіт, я від нетерплячки ледь з глузду не з’їхала. Де ти так довго ходиш?

— Ха-ха-ха, в нас селюків справ зрання завжди багато. Ну, що, ти готова?

— Завжди готова.

— Тоді пішли.

І вони попрямували по запиленій дорозі. Раптом Уляна зняла взуття та пішла босою.

— Ти чого? — здивовано вигукнула Надія.

— Хочу ближче познайомитись з вашою землею.

— Тоді і я з тобою за компанію, — підтримала ідею дівчинка.

Тепла й пухка пилюка приймала ніжки у свої обійми. Яскравим килимом розлетілось колись зелене листячко. Весело бігли хмаринки по синьоокому небосхилу. Було чутно щебет пташок, що збиралися у вирій. Над багряними квітками чорнобривців дзижчали ще не поснулі бджоли, з пасіки Мартинюків (найбільша на селі). Все це відкликалося у кожній клітинці та огортало серце такою ніжністю і теплотою, що настрій дівчат був як ніколи чудовий. І вони самі кружляли в цьому танці ранньої осені.

Надійка справно виконувала обов’язки екскурсовода й розповідала цікаві факти про рідне село, веселі історії його жителів, чутки та легенди, а Уляна слухала з щирим задоволенням втамовуючи свій інтерес.

Їх шлях проходив повз стару школу і Надійка сказала:

— В тій школі я навчаюсь разом з моїми друзями. Їй вже понад вісімдесят років. До неї ходили ще мої батьки, де й познайомились. Так почалась їх історія кохання.

— Ой, як романтично, — розчулено одмовила сусідка.

— Взагалі в нашій школі навчаються навіть учні найближчих сіл, адже вона дуже велика та в ній гарні вчителі. Думаю тобі сподобається тут.

— І я на це сподіваюсь, але все одно переймаюся тим, як мене приймуть у понеділок.

— Так, відставити паніку, — скоманднувала Надя. — Ти сьогодні познайомишся з декількома учнями, включаючи майбутніх однокласників, і тому перший день пройде зовсім не страшно. Тебе всі полюблять і приймуть у свій гурт.

— Дякую тобі велике, Надюшо, ти мене так заспокоїла.

А екскурсія йшла все далі по селу. Дівчата минули кінотеатр «Леніна», де часто на вихідних збирались величезні черги за квитками на кіносеанси, затишний парк «Шевченка» — улюблене місце кожного з односельчан, сільраду, маленький дерев’яний храм, відбудований нещодавно на місці раніше зруйнованого, лікарню, музичну школу, куди захотіла записатись Уляна, бібліотеку, де знаходилось стільки цікавих книжок, які так любила Надійка. Таким маршрутом дістались ставка, де їх вже всі чекали. Компанія розмістилась на березі, щоб влаштувати пікнік. Малеча бавилась біля водойми пускаючи камінці «жабками», Яринка сиділа на килимку розглядаючи чудовий пейзаж, що відкривався на горизонті, а Вітя з Костею щось жваво обговорювали.

Наблизившись Надійка голосно вимовила: «Егей! Друзі, ви не нас часом чекаєте?». Друзі миттю підхопились, щоб привітатись з незнайомкою.

— Ви вже знаєте, що до нашого села прибула нова мешканка, — урочисто почала Надійка, як вміла лише вона. — Ми допоможемо їй опануватись в нашому буденному житті, оскільки вона місцева. А зараз вона сама трохи розповість нам про себе. Прошу любити й «жалувати» Ульяна.