П'ятий розділ

«ПЕРЕЇЗД»

Пройшла перша неділя навчання. Напевно ви знаєте як нелегко перейти на новий розпорядок дня, після канікул. Тож на ці вихідні в Надійка мала наполеонівські плани — гарненько виспатись. На жаль мрії залишились мріями. Вона прокинулась від жахливого гуркоту вантажівки, що доносився з сусідського двору. Це було дуже дивно. Багато років сусідній будинок залишався пустинною місциною. Колись тут мешкали дід Андрій з бабусею Валентиною. Надійка добре їх пам’ятала, адже то були товариші її бабусі й дідуся. Частенько ця компанія збиралася ввечері у них на подвір’ї. Жіночки разом пекли пиріжки на вечерю, а чоловіки сиділи на лавці та згадували свої молоді літа. Андрій та Остап полюбляли рибалити, і кожен сезон хоча б раз вибиралися в якусь тиху місцину. Навіть маленька онучка їздила з дідусями до річки (назву якої Надійка забула), яка знаходилась так далеко, що це була справжня подорож. Коли Надійка поїхала вперше, їй виповнилось п’ять років. Дівчинка ще ніколи не бачила річок (нагадую, Запорізький район — степова зона), тому для неї все було в «диковинку». Вона гасала по просторій місцевості, що поросла бур’яном та комишем, ловила прудких стрекіз, кидала камінці у воду, чим викликала обурення в старих рибалок. А як приємно згадувати той похідний обід! Дідусі власноруч приготували суп в казані на вогнищі (для якого Надія збирала хмиз та суху траву). Такого смачного дівчинка ніколи ще не куштувала. Також старенькі запаслись зеленню з городу: редисом, зеленим лучком та бараболею, яку запекли на попелищі. Під вечір заморившись дівчинка навіть сіла спостерігати за риболовлею, яка їй спочатку здавалась дуже нудною справою, а згодом і зловила свою першу рибку (не без допомоги дідуся Остапа). Потім вона ще кілька разів їздила з ними. Якось навіть брала з собою Костю.

Ось такі теплі спогади залишились в Надії, але зараз не про це. Вісім років тому помер дід Андрій… Хоча йому було вже сімдесят вісім років та виглядав він молодше. Був спритним, ніколи не цурався роботи, всім допомагав і всі в селі його любили, бо характер мав спокійний. Ніхто жодного разу не чув від нього ні крику, а й навіть грубого слова. Голос його завжди звучав тихо й лагідно, наче пісня. Недаремно говорять: «що у людини в душі, то в неї й на лиці». Дід Андрій став уособленням цієї приказки. Лице його хоча й зморщилось, та не виглядало наче «печене яблуко», сині очі світилися теплотою та любов’ю, брови посріблилися сірим туманом, а волосся зберігало темно-каштановий відтінок. А який він був гарний господар! Казали, що кращого й в усьому світі нема. Та все, що приносила йому земля, він роздавав. Дітлахи любили його за те, що якщо він просив влітку допомогти йому зібрати урожай, то частину обов’язково віддавав їм. Частував Андрій сусідів та й просто односельчан врожаєм. Ось такий чоловік був дід Андрій. Тож не дивно, що все село зібралось на його похорони. Не любить Надійка згадувати той похмурий та дощовий день. Вона була ще маленька, тому уявляла, що це небо плаче. Хоча й немало сліз пролили жителі села… Найбільше ж побивалась вдова Валентина. Після похорону сіла в кутку хатини й ніби німа стала. Її діти не могли дивитися без сліз на матір. За тим й забрали її до себе, у місто.

Від тоді як переїхала старенька, ніхто не жив в тому будинку. Лише малеча інколи навідувалася до колись пишного саду, назбирати яблук, груш, персиків. Та ось в цей таємничий світ вдерлися чужинці. Надійка прудко стрибнула з ліжка і вмить опинилася перед вікном власної кімнати. Ось яка картина постала перед нею: навпроти будинку стояла буркотлива вантажівка, з якої четверо чоловіків діставали недешеві меблі. Поруч знаходився приземистий чоловічок, який розмовляв про щось з робітниками. Напевно давав якісь вказівки. Сам він круглощокий, кремезної статури, з невеликою лисиною, в діловому костюмі та квітчастою краваткою. За парканом Надія помітила помаранчеві «Жигулі». І саме в той момент з машини вийшли дві жіночі фігури. Одна з них являла собою худорляву жінку десь тридцяти років. Її образ шокував Надійку. Ще ніколи вона не бачила такої одежі. Незнайомка вбралась в білу гіпюрову блузу, синенькі штанці та жовті балетки, чорне волосся спадало з плечей, сірі оченята озиралися навкруги з-під чорних, напевно фарбованих, вій, яскравою помадою підведені губи. Поглянувши на неї можна «живо» уявити образ жінки з міста тих років. Другою фігурою стала дівчинка, здавалось однолітка Надії. Її гарний уквітчаний сарафан приковував увагу. Миловидне личко мало зацікавлений вираз як у героїні пригодницького роману. Успадкований колір волосся від батька, виблискував ще теплим сонячним промінням. На ногах лаковані рожеві черевички. Здавалося вона пливе на хмаринці. Такою легкою виглядала її хода. Родина увійшла до будинку, і зникла з погляду уважних очей.

Несподівано до кімнати увійшла мати.

— Ти вже встала? Тоді одягайся, доню, скоро снідати, та й привітаємо нових сусідів.

— Я бачила їх. Ох, і накличуть вони на нашу голову біди, — сказала Надія твердо й рішуче.

— Що ти вигадуєш?— запитала здивовано Одарка.

— Я не вигадую, а відчуваю, — обурено відповіла дівчинка.

— Ой доню, не забивай собі дурним голову, — промовила матір і вийшла з кімнати.

Дівчина тим часом перевдяглася, вмилася і прийшла на сніданок до літньої кухні. Надворі було ще досить тепло, свіжий вітерець огортав тіло наче в легеньку тканинку. Навкруги зелена травичка та листячко потрохи жовкли, цвірінчали пташки, гомоніли нелетючі жителі їх хліву… Цю саму пору — «бабине літо», дуже любила Надійка. Тому така атмосфера трохи підбадьорила її. Двері до кухні вона відкрила вже з посмішкою. За столом поралася Одарка, роблячи овочевий салат. Дівчина одягла фартушок та й стала допомагати.