II

Опинившись серед холодних стін тісної в’язниці, Білобог зрозумів, що йому просто так звідти не вибратися. Ослаблений пітьмою і скутий залізними кайданами, велетень не мав жодних шансів на порятунок. 

— Я ніколи не стану рабом, — прошепотів бородань, — та й це нічого не змінить. Люди спатимуть і далі, сонце не порадує з-за обрію. Нам потрібен Сокіл-Род. Де ж ти батьку? З'явися! 

Білобог підняв руки вгору й затрусив кайданами. 

— Врятуй землю від бовдура, який вирішив усе перевернути з ніг на голову. 

У відповідь тиша. 

— Я знаю, ти прийдеш. Просто час ще не настав… 

Велетень всівся на підлогу, але знову скочив. 

— Та чого ж тягнути, батьку? Ніч закінчиться, дня не буде. Ой, біда… 

Білобог схопився за кудлату голову і вмостився біля кам’яної стіни. 

Дивно, але володіння правителя темряви лише зовні нагадувало багатогранне скупчення чорних хмар. Кілька поверхів мармурових палат з дорогим оздобленням, золотими канделябрами, меблями найкращих у світі майстрів наче ховалися від сторонніх очей. Чорнобог дійсно любив шикувати, особливо влаштовувати бенкети та на кілька днів. 

Звісно, любов до багатства ніяк не торкнулася цілого поверху жаских і холодних в’язниць, куди повелитель темряви запроторював виловлених заради розваги болотяників, василісків, вештиць, вихор-бісів, караконджо й інших дивакуватих істот. 

Та поява Білобога в настільки незвичному для нього місці змусила здобич господаря хмарного палацу причаїтися в закутках. 

— Дня не буде… Ой, біда, — знову прошепотів велетень. — Нам потрібен Сокіл-Род. Де ж ти батьку? Де?

Старий нахилив голову і дозволив собі закрити очі. 

— Я чекаю на тебе. Приходь, зламаємо дзьоб негіднику, пір’я вискубемо і нехай регочуть усі! 

Відчуття незворотного покарання, що неодмінно настане, дозволило Білобогу трохи розслабитися. 

— Батько голову відкрутить, той не панькається. Буде тобі… Бу-бу-бу-бу-бу-де, — додав собі під ніс щось незрозуміле він. 

І раптом тихо засопів. Сон насунув ненароком, а з ним і мальовниче дійство, де Сокіл-Род тільки й встигає вискубувати пір’я чорному лебедю. Врешті настала фаза глибокого сну, що супроводжувалася храпом. І так тривало доти, поки до в’язниці не увірвалися стражники. 

— Повелитель сказав привести до нього кількох вештиць, караконджо і болотяників на додачу, — нагадав один зі служників Чорнобога, страхітливий сутінок, і додав: — Гостей зібралося чимало: Велес, Сварог, Радогаст, Стрибог, Перепут, Мокоша та багато інших. 

І похизувався:

— Я поряд з Живою пройшов, тож є кого повеселити. А ці істоти в камерах, — указав сутінок на низку зачинених дверей вздовж коридору, — таке вміють виробляти, ого-го. 

— Годі бовкати, дурню! Таке враження, що ми не з одного палацу, — відреагували поруч химерні друзяки. 

Вони відчинили двері, за котрими сидів демон караконджо — ікласта істота з рогами, як у чорта, і хвостом бика. 

— Виходь! — наказав один зі сутінків і наставив на демона гострий спис. — Повелитель бажає веселитися. 

Однак замість усім зрозумілої відповіді в’язниця наче здригнулася від іржання переляканого лошака. 

— Не піду! Нізащо не піду! — таки заговорив караконджо. — Минулого разу друзі вашого повелителя кидали в мене ножі. Ледь не помер серед тої зали. 

— Коні, коні… Що за коні? — тим часом прокинувся Білобог. — Невже я проспав? 

Він засовався під стіною. 

— Хіба Сокіл-Род не приходив? Я ж ще тут. Тож, ні… 

Велетень прислухався до шереху за дверима і почув, як когось насильно потягнули геть і пролунали голоси: 

— Повелитель буде задоволений. Бенкет мине на славу. 

— Бенкет мине на славу… — збентежено повторив старий. — То скільки ж я проспав? А люди ще досі в ліжку… Невже сонце дійсно ніколи не зійде? 

Білобог приклав вухо до кам’яної стіни та почув далеко не все, що відбувалося за межами в’язниці. 

— У мене для вас новина, — підвівся зі свого тронного місця господар хмарного палацу та окинув поглядом поважних гостей. 

Величезна зала зі столами в кілька рядів сяяла розмальовками небувалих подвигів повелителя темряви, так само як і посмішки запрошених богів над тарілками з різноманітними стравами. Всемогутні завмерли, щоб послухати промову. Хоча і не всі, дехто продовжував колупати м’ясо і смакувати їжу. 

Вбрані у свої найкращі сорочки та сукні, терміново зібрані у хмарному палаці солідні персони зовсім не були проти зайвий раз побенкетувати та показати себе. 

— У мене для вас новина, — повторив Чорнобог і поправив кошулю з вишитими золотими нитками коміром, манжетами й маніжки на грудях. — Як ви вже помітили, сонце зранку не піднялося, а люди на планеті досі сплять. 

— Так, так… Помітили! — відгукнулися найпильніші. 

А хтось пожартував: 

— Мабуть, Білобог забувся про свої обов’язки й не прилетів на озеро.