Не твоя ягода 1.1

Новий регіон починався лінивим швом, що відділяв його від степу. Черевики почали грузнути в м’якому ґрунті, трава доходила до колін, а дерева перепліталися кронами так щільно, що тонкі промені сонця наче пропустили крізь сито. Ліани звисали мало не до землі. Деякі ворушилися від вітру. Інші – без нього.

Мапа складалася з суцільної темної плями. Лише тонка смуга пройденого шляху тягнулася за нашими маркерами, поступово вимальовуючи південний край нової території. Саме заради цього ми сюди й прийшли. Щоправда, останні хвилин десять дослідження регіону звелося до зовсім іншого питання.

– Я все одно не розумію в чому тут прикол.

– Було б непогано, якби ти ще зміг пояснити, що у цьому не так, – довгі сірі вуха хитнулися разом з головою. Над нею висів нікнейм – «Бавовна».

– Гаразд, я скажу це, – я обвів рукою кроляче тіло супутника, – це ж кляте фурі.

– Що? – фиркнув Бавовна. – Це… Та я навіть не знаю що сказати. Це ж просто скін такий. Ну а ти, Зільмане, ти ж граєш за ельфа ще й в якомусь дурнуватому костюмі. Хочеш бути ельфом?

– Це косплей. Я фентезі версія стрілка Шарпа.

– Он воно як, косплей. Куди ти дивишся?

Я спинився не вірячи своїм очам. В оновленні мали додати ягоди меркуріо, з яких можна робити зілля швидкості. Але основна фішка, що ними можна збільшити швидкість їздових тварин. Купа грошей росла на терновому кущі.

– Щось цінне? – спитав кріль.

– Не знаю, – стенув я плечима, – це можуть бути інгредієнти для алхімії, спробую дістати.

Усі ягоди знаходилися в глибині куща, тому щоб дістати навіть найближчу довелося занурити руку аж по лікоть. Шипи трохи знімали здоров’я, але такий мізер, що важко помітити. Аж раптом вони вмить видовжилися й пробили модельку персонажа наскрізь. Я вихопив плід і відстрибнув. На персонажа ліг негативний ефект кровотечі, що знімав по 2% здоров’я щосекундно.

– Паскудство.

– Що, забув бинти? Можу позичити.

– Та ні, – розчаровано протягнув я, – звичайна якість. Спробую ще раз.

Вдруге збір взагалі не вдався. Ягода, наче сховалася від мене за шипом, а кровотеча тепер знімала 3% від здоров’я. Втретє мені на диво пощастило.

– Бачу вибив, можемо нарешті йти? – знуджено запитав Бавовна.

– Ні, взагалі нуль, але щойно спрацювало ухилення. Ну добре, – неохоче погодився я, – ще сюди повернемося.

Храм ми помітили абсолютно випадково. Верхівка однієї з башт сягала під крони дерев, а ближче стали видні й решта споруди: порослі мохом стіни, напівзруйновані арки та колони, які ліани обплели так, що подекуди каменю взагалі не було видно.

– Схоже тут давно не прибиралися, – сказав Бавовна.

– Ну що, відчув себе Нейтаном Дрейком?

– Ай та заціпся.

Вхід до храму частково завалило. Між уламками залишився вузький прохід, яким довелося пробиратися боком. За ним відкрився довгий зал, і вже після першого кроку «виявлення небезпеки» залило підлогу червоним.

– Тепер це ближче до Tomb raider.

– Що там? – кріль завертів головою увсебіч.

– Підлога це лава. Стіни і те, що лишилося від стелі теж.

Оточення виглядало однаковим навіть у залитій навскісним світлом частині.  Навичка підсвічувала окремі отвори, звідки мали б летіти стріли, або вистромлюватися леза. Усе інше система взагалі не визначала. Через усі ці зарості важко було щось спрогнозувати  

Бавовна обережно нахилився вперед.

– Зможеш провести нас безпечним маршрутом?

– Спробую.

Я підвів голову. Вздовж правої стіни тягнувся кам’яний карниз. Місцями він обсипався, подекуди від нього залишилася лише вузька смужка, але до протилежного краю залу пройти було реально. Проблема полягала лише в тому, щоб туди дістатися.

Стіна під карнизом майже повністю заросла. Коріння та ліани перепліталися між собою, залишаючи лише кілька голих ділянок каменю. Я зачепився пальцями за перший виступ, підтягнувся й поставив ногу на корінь. Той витримав. Вище знайшлася тріщина, потім ще одна.

– Чекай, що ти робиш? – поцікавився кріль. – А хоча знаєш, не зважай.

На половині шляху довелося зміститися праворуч, де стіна повністю сховалася під зеленню. Я втиснув пальці між двома ліанами й потягнувся до наступного виступу. Проте щось раптом обхопило зап’ясток.

Гладка зелена поверхня розійшлася вздовж дрібними пухирцями. Ще до того, як із них повилазили шипи, вже на рефлексі протиснув навичку відскоку. Світ перед очима смикнувся, персонажа ривком відкинуло вгору, і вже наступної миті я вдарився коліном об край карниза. Ледь не перекинувшись назад, схопився за камінь обома руками й підтягнувся.

– Ну що там? – гукнув Бавовна.

– Все окей.

Я глянув на смужку здоров’я. Усе наче в порядку, проте про всяк відкрив журнал бою. Останній рядок змусив перечитати себе двічі.

Ухилення.