Сльози пророка 1.2

(Магічний ліс Турлін)

Холодні вітри, як і морозне місто Еракліон, залишились за спиною вже через годину після відправки. Тільки коли показався зачарований ліс Турлін, Зірандель уповільнив крок. Він дістав з похідного мішка лютню і став набринькувати тиху мелодію. В ній сплітався сум і певна магічність, що з легкістю занурювала в глибини думок.

– Ти знаєш легенду про Турлін, Ґаулір?

Весь шлях з міста вони мовчали. Бард був заглиблений у себе, а чаклун не хотів йому заважати. Проте тиша ще більше пригнічувала менестреля і щоб відволіктись, він вирішив першим почати діалог.

– Ні, маестро. Ми, мандрівники, завжди кудись поспішаємо і тому  у нас немає часу на історії, – констатував маг. – А проте зараз, – тут же додав він, – мені нікуди спішити, тож я з радістю послухаю твою оповідь.

– Ну що ж. Колись, – почав бард нарочитим голосом, – ще на початку часів, Турлін був крайньою межею. Люди не знали земель за ним, а сам ліс тягнувся кільцем навколо столичних територій Істомира. Там водилося безліч магічних істот, які зараз, щоправда, вже не представляють загрозу для мандрівників. Звичайно окрім тих, хто задля порятунку звернувся до пітьми, – сумно зазначив Зірандель.

– Ти про кобольдів? Хоча я чув їхні душі завжди були темними, – зацікавлення чаклуна викликало у барда усмішку і той зіграв декілька акордів, що випромінювали таємничість.

– Ні, кобольди спустилися з гір. Я кажу про дітей Натумі, хранительки лісних звірів. Коли ліси стали вирубати, а звільнені землі засилятися – Натумі сховалася у північній частині Турліну. Там вона нарешті погодилась на пропозицію руки й серця одного з темних богів, чиє ім’я не можна промовляти. Їхні діти мали б захищати ліс, стати нездоланною перепоною, а натомість стали покровителями темної сторони мандрівників. Зрештою, це вберегло ліс. Проте тепер ним бродять злодії, відьми та інші…, – він злісно підтиснув губи та копнув камінчик, який у ту ж мить закотився у густий папоротник.

– Питання ціни – складна тема. За те ліс все ще стоїть, хоча й повен небезпеки, – договоривши, чаклун подивився в небо і сумно посміхнувся.

– Питання ціни, кажеш… Мені це нагадало одну пісню.

Зірандель швидко перелаштував лютню на тональність нижче і затягнув сумну оду «Великій пожежі Фралькіна». Гра давно стала для нього чимось механічним. Поки руки й голос працюють, він міг поринути у думки чи розглядати оточення. Чим, власне, й був зараз зайнятий.

Чарівний ліс Турлін вже цілком поглинув їх, а тому відкрив всі свої неймовірні пейзажі. Всюди літали різнобарвні метелики, вогні та пташки, що з легкістю підтримували будь-яку мелодію. Щільні зарослі хвойних дерев час від часу поступалися папоротникам та галявинам, усіяним килимом найрізноманітніших трав. Кажуть, ця місцина – справжній рай для алхіміків. Якось один з них, здається, того звали Зільман, навіть попросив Зіранделя скласти про неї баладу.

З баладою не вийшло, проте бард взяв участь у вкладенні збірки віршів. Він спробував згадати один для чаклуна, але замість цього згадав численні історії купців та менестрелів про грабунки та жорстокість зі сторони прихильників темних богів. Його погляд помітно посумнішав і настрій не підняла навіть весела мелодія лепреконів.

Чаклун взяв ініціативу на себе і почав філософську розмову про важливість знання свого минулого. Всі негативні думки одразу ж вщухли. Зірандель активно кивав головою та злісно бив мажорний акорд, коли чув історії про людей, що піддались на історичні маніпуляції та стали забувати про свої корені.

Час за розмовою пройшов непомітно, чому бард дуже здивувався. Такий словесний потік він переживав лише зі своїм вчителем. Після привалу і приготування чаклуном найсмачнішого в житті менестреля рагу, цей потік продовжився. Тепер тема стосувалась непомітних для людей ідей та думок, які вкладають у свою творчість письменники та музиканти. Аж поки поряд з ними не затріщали гілки дерева.

Ґаулір миттєво підвівся та у напівзігнутому стані пішов на джерело звуку. Зірандель хотів спитати чи то бандити, але чаклун в той же момент притулив до губ вказівний палець. Жест більш ніж красномовний, тому бард вирішив, що краще буде затаїти подих та сподіватися на краще.

Тріск повторився з іншої сторони, через мить пролунав десь з кущів, а затим з дерева праворуч від менестреля. Їх було надто багато. Зірандель повів погляд навколо, але не побачив чаклуна. В очах різко потемніло. Невже маг завів його у пастку? Чи Ґауліра вже відправили на зустріч з предками… Музикант навіть не помітив як почав бубніти молитовну мантру.

З останнім тріском щось маленьке та незрозуміле вилетіло з кущів й накрило багаття. Сіра димка розійшлась навколо невеличкого табору, поглинувши денне світло. Лише світлячки та нечисленні вогники давали йому знати, що він все ще знаходиться у світі живих. На якийсь час запанувала повна тиша, після чого вона розірвалася новим тріском сухих гілок, що пролунав за крок від барда. Зірандель інстинктивно прикрив руками голову, в очікуванні найгіршого.