Сльози пророка 1.1

Фіалкова зірка пронеслась крізь нічне небо і швидко сховалася за горизонтом. Він дивився на неї, очікуючи, що та повернеться назад, але цього не сталося. Те, що зникає – робить це назавжди. Якщо, звісно, про це немає ніякої пам’яті, як от, наприклад, пісня. У нього таких було десятки, проте людям вони не цікаві.

Вдягнутий у темно-зелений камзол бард, поправив такого ж кольору шапочку, і сумно зітхнув. Колегіум бардів відіслав його до холодних північних земель Еракліона, де здебільшого моляться темним богам. Хоча такому рішенню він не зрадів, відмовити чомусь не зміг. Щось незрозуміле всередині Зіранделя примушувало його раз за разом слідувати всім наказам керівництва.

З вікна він перевів сумний погляд на свою публіку. Таверна «За межею» притягувала наймерзенніших жителів Ельзара. Тут сиділи вбивці, злодії, людоящери та енкіду, червоношкірі двометрові велетні. Останні не подобались йому більше за всіх інших. Якщо мандрівники цієї раси ще спроможні на адекватну розмову, то місцеві жителі… Від думки про них він мимоволі поморщився.

Менестрель на сцені глибоко вклонився, отримав в’ялі аплодисменти від пари місцевих, та уступив своє місце Зіранделю. Він пройшовся рукою по камзолу, запевнившись що його гаманець все ще при ньому, і піднявся на сцену. Пісні про природу, історію світу, легенди народів – нічого з цього не цікавило грабіжників. І тоді бард посміхнувся, згадавши нову пісню, яку чув зовсім нещодавно від якогось мандрівника у «На відшибі». Вона розповідала про героїв, що розграбували непокорену раніше гробницю. Таке їм має прийтись до вподоби, подумалось музиканту.

Зірандель провів рукою по лютні, заграв швидше і затим заспівав перші рядки.

У пітьмі, глибокій та страшній,
Жив одинокий демон.
Душа його зміїна, а тіло буревій,
Що розноситься столітнім злом.

Вогонь в каміні став яскравішим. Дерев’яні стіни прийняли приємний помаранчевий відтінок. Шум розмов раптово стихнув, а всі обличчя були повернуті на барда. Помітивши це, він подумки усміхнувся. Все-таки, на відміну від попередників, йому вдалось знайти ключ до цих мандрівників.

Куплет йшов за куплетом, а коли він доспівав до останнього, то помітив що деякі навіть стали підспівувати.

Забутий демон та весь його страх.
Розсіявся й зник буревій!
Розтали скарби, звільнені душі.
Слався Розалі й Арґус в віках!

Зірандель глибоко вклонився й під бурхливі аплодисменти зійшов до свого столика. Хазяїн таверни саме змінив його найдешевшу юшку на рис з м’ясом, политий кисло-солодким соусом. Найнеприємніша частина вечора закінчилась і тепер можна було приступати до того, що цілком могло принести задоволення – до вечері.

Відвідувачів ставало все менше й музикальна програма отримала логічне завершення у вигляді гарної повільної мелодії, що нагадала йому красоти Каневої долини. Від задоволення він прикрив очі, але ідеальний потік спаплюжився скрипучою нотою стільця, що ковзав по підлозі. Зірандель звернув погляд на звук і побачив перед собою чоловіка, одягнутого у все синє. В його руках був крючкуватий посох, з дивною фіолетовою каплею, що звисала з навершя.

– Сподіваюсь я вам не завадив, – бард скривив губи, але чаклун все одно продовжив. – Вибачте якщо так, просто я хотів сказати, що у вас чудовий голос. Але шкода, що ви не заспівали свою знамениту «Оду фралькінському лісу».

– Навряд чи б ця публіка її оцінила, – його погляд дещо пом’якшився. Не часто йому доводилось почути щось хороше від мандрівників.

– Принаймні ви точно могли б розраховувати на один захоплений скрик.

Почувши це, бард задоволено усміхнувся. Всього одна фраза зігріла його краще за камін і кружку найкращого вина.

– До речі, мене звати Ґаулір.

Знайоме ім’я викликало у барда сум і він одним махом випив весь вміст кружки.

– Щось не так? – занепокоєно спитав чаклун.

– Так звали мого вчителя, гіркий спогад. Я дуже радий тому, що тут в мене знайшовся шанувальник, – сказав він після короткої паузи, – але зранку мені в дорогу тож…

– Звичайно, – хитнув головою мандрівник. – Я чув це останнє місто у вашому північному турі, далі ви відправитесь у Фралькін?

– Так, – відповів бард, поки складав лютню у похідний мішок.

– Я теж туди відправлюсь, можливо ви погодитесь на супровід? Ці краї мають дурну славу.

– Було б чудово, але заробленого ледь вистачить на провізію, – сумно зітхнув Зірандель.

– Що ви, брати гроші з митця?! – обурився чаклун. – У мене достатньо монет, до того ж мені теж потрібно у Фралькін.

– Неочікувано, – щиро здивувався менестрель. – Ви дуже рідкісний птах у цьому світі. Що ж, тоді зустрінемось зранку.