Не покорене підземелля 1.3

П’ять хвилин безупинних чар і в скарбниці з’явилось два величезних, три метри зростом, голема. Між каменів проглядалось фіолетове сяйво, очі їм заміняли два бурштинових кристалики. До того ж на приміщення лягло ще десяток захисних плетінь, які послаблювали ворога і посилювали моїх союзників.

Я трохи розім’яв шию і обернувся на дзеркало. Чаклун та асасинка все ще проходили лабіринт, винищуючи некромантів та їхніх міньйонів. Декілька разів ці двоє натрапляли на обманки у вигляді вже знайомих скринь, але кожен раз йшли на ризик, щоб відкрити їх всіх. Я дивився на їхні дії і не міг зрозуміти: невдахи вони чи ні?

В будь-якому разі лабіринт завжди був останньою лінією, за межі якої не заходив жоден гравець. Щоб так і залишалось, туди відправились нові големи. Рівень цих монстрів був двісті двадцятим, перевищуючи рівень навіть найкращих гравців «Світу Ельзара». У загарбників проти них жодних шансів.

Щоб не сидіти склавши руки я дістав зі скарбинці особливі зілля, які додають багато характеристик на довгий термін. Особливості ще й додавала їхня унікальність, оскільки крім мене ніхто не знав як їх варити. Тому й контр мір на це бути не може. Я знову посміхнувся, хильнув декілька склянок і подився на дзеркало. Тих двох знову не було. Вдруге подібне не пройде!

Щоб накласти на големів більше посилювальних ефектів, довелося ризикнути й відкрити портал. Спочатку наклав перед ним декілька захисних заклять, зокрема на уповільнення, та пасток з ефектом контролю, після чого посилив свої творіння «кам’яною бронею» й «громовідводом», що підвищує рівень захисту від блискавки.

Монстри дійшли до мітки, де наглядачі востаннє бачили рейдерів, після чого раптом прогремів неможливо потужний вибух. Хвиля від нього пройшла навіть крізь портал і відкинула мого персонажа до дальньої стіни. Не розуміючи, що відбулося я встав і кинувся закрити магічний прохід, але не встиг.

Сумніваюсь, що це входило у їхній план. Певне вони вирішили якимось чином підірвати лабіринт, оскільки пройти його без карти нереально. Проте я значно полегшив їм шлях. Бовдур! Від злості я вдарив руками по установці, а потім себе по обличчю. Який же бовдур!

Вони скористалися зіллям невидимості, щоб розчинитися всередині скарбниці, але проти великого Мефісто цей трюк ніщо. Я дістав з інвентарю магічні окуляри, які розкривали все приховане, та тут же відправив «ланцюг блискавки» у чаклуна. Дійшовши до нього, стріла відбилась і влучила у ельфійку, викликаши оціпеніння.

Асасинка кинулась до мене, але плетіння скарбинці сильно знижували швидкість її пересування. Чаклун став безупинно атакувати мене різними закляттями, проте я ігнорував його, повністю зосередившись на дівчині. Саме вона представляє для мене основну небезпеку.

За одним зіллям я одразу пив інше. Рівень мого життя не мав впасти нижче п’ятдесяти відсотків, на випадок, якщо ельфійка все-таки мене дістане. Перед собою розсипав ще декілька камінців, викликавши трьох гарпій, й направив тих до чаклуна. Коли його постійні атаки перестали збивати активацію моїх вмінь, я відправив у асасинку «глибинний промінь лазурної зірки».

З моїх рук вирвався голубий струмінь шириною два на два метри, який миттєво пробив дівчину наскрізь. Вона була вже зовсім близько і мало мене не дістала. Проте побачивши замість персонажа посмертний туман, я полегшено зітхнув. Одною проблемою менше. Чаклун без прикриття взагалі не становив жодної загрози, оскільки потерпав від звичайнісіньких гарпій.

Від думок про те, як саме знищити чаклуна мене відволік дивний писк, що лунав під ногами. Я поглянув вниз і закричав що є сил, проклинаючи брудну ельфійку. Всього через секунду пролунав вибух, який миттєво опустив до нуля лінію життя мого персонажа.

Екран перед очами посірів. Кипляча лють змінилась неприємним холодком і присмаком власної крові. Здається, я прокусив губу, але то не так важливо. Через десять хвилин я перероджусь у тронній залі й доб’ю чаклуна. Він саме зупинився неподалік від мого посмертного туману, дістав якийсь предмет та поклав його на туман асасинки. Він вкрився жовтими іскрами, здригнувся і вже через мить замість нього стояла клята ельфійка. Тобто в них була лялька вуду, що давала можливість воскреснути. Присмак крові став більш виразним.

– Стій, – сказав чаклун дівчині, яка після появи одразу закрокувала до мене.

– Це ще чого? Трофеї ніхто не відміняв, – дзвінкий голос звучав з певним викликом.

– Він боровся гідно, до того ж трофеїв повно й у скарбниці, – спокійно відповів чоловік. 

– Який же ти сентиментальний, – тепер її голос звучав дещо насмішкувато.

– А могли б домовитися, – сумно сказав чаклун. – Виходить ми поганці?

– Ще й які! Далі перемкнемось на маленьких дітей, будемо викрадати у них смоктунці або давати сліпим неправильний напрямок. Коротше, не розводь трагедію, пішли краще в скарбницю

– Так, в скарбницю.

***

Я не встиг. Вони забрали практично все, а найголовніше – камінь творіння. Саме з його допомогою можна створювати штучні локації, не задумані розробниками. Таких в грі всього шість, а щоб зробити новий, потрібно витрати мільйони цілком реальних грошей.

Я дивився на спустошену скарбницю потупленим поглядом. Перед очима стояв туман. Саме зображення постійно плило, розбиваючись на сотні однакових уламків. Лінії, що їх розділяли, щосекундно змінювались, ховаючись десь внизу, за полем мого зору. Там, вологою лінією, вони сповзали кудись далі, повільно стікаючи з підборіддя.