Не покороне підземелля 1.1

Мої володіння – все що я маю. За роки гри у мене назбиралося стільки речей, що проста банківська кімната їм більше не підходила. І тоді сама собою прийшла ідея створити гробницю та стати її босом. Так, бос локації – гравець. Найкращий, найсильніший та непереможний.

Скільки ж невдах намагалося штурмувати мої володіння… Я давно збився з рахунку. Проте нікому не вдавалося дійти далі третього рівня. Мій лабіринт став справжнім кладовищем невдах, оскільки не всі посмертні тумани містили речі, гідні моєї Великої гробниці Зарайфал. Тому земля прямо таки усіяна туманом із душ невдах. І як же це, чорт забирай, красиво.

Я саме перевіряв тушку чергового недогероя, який спокусився на мої скарби. В нього знайшлося декілька цікавих камінчиків, що могли б викликати саламандру-розвідника та кажана.

– І чого ж ти ними не скористався, дурню, – сумно сказав я і поклав знахідку у кишеню.

За тим переді мною відкрився зітканий з вогню портал, який вів у тронну залу. Вся вона промінилась помпезністю. Навряд чи я став би жити у такій місцині, моя квартира доволі скромна і повністю задовольняє мене. Проте босу Великої гробниці Зарайфал потрібно мати відповідне житло. Нехай навіть його ніколи ніхто не побачить.

Камінці з кишені відправились до інших брязкалець, що купкою лежали за вкритим коштовностями троном. Після цього я підійшов до центру зали, де оточений гіпсовими, з позолотою, колонами, стояв п’єдестал з аметистовою кулею. Вона розпливлася сяйвом ще до мого наближення. А коли артефакт повністю активувався, я вивів зображення у квадратний проміжок між двох колон попереду.

В кулі зберігалася вся павутина заклинань, яку потрібно перевіряти кожного дня. Часто вони конфліктують один з одним і дають збій. Перевіривши все, я махнув рукою, щоб вимкнути артефакт, після чого направився до дзеркала.

– І в чому ж мені зустрічати невдах сьогодні? – задумливо сказав я. – Звичайна чорна роба чи може сіра? Можливо вдягнутися як у старі-добрі часи: жовтий камзол, штани з поясом та посохом на додачу? – я подивився на образ, який сформувало дзеркало і мимоволі поморщився. – Краще зупинитися на чорній робі.

Це дзеркало дивний і дуже цікавий артефакт. Він дає тимчасовий бонус до сили та харизми, а також може міняти образ гравця, навіть якщо на ньому вдягнуто щось інше. Він не раз допомагав мені провести досвідчених гравців. Ті думали що одяг захищав від вогню, а насправді від блискавки або навпаки. Гарні були часи. Гравці тоді вміли здивувати, не те, що нинішні невдахи.

В кутку екрана виникло попередження від системи: хтось знову перетнув поріг моїх володінь. Я двічі змахнув рукою і дзеркало стало показувати зображення з першого рівня – «Тернистий поріг». По дорозі, яка й веде до вже власне підземелля крокувало двоє: дівчина ельф, схоже асасин, та чаклун, судячи з посоху – стихійник. Обидва мали сто сімдесят п’ятий рівень і йшли без будь-якого остраху. Дурні, їхня самовпевненість скоро розвіється.

– Чергові невдахи, – задоволено посміхнуся я, – Велика гробниця Зарайфал чекає на ваші скарби.