Алхімік по виклику 1.5

(Передмістя Фралькін, картина в особистій банківській кімнаті алхіміка)

Я проспав до вечора, але відпочилим себе не відчув. Після таких пригод треба як мінімум декілька днів взагалі не заходити в гру. От тільки віддам замовлення і можна йти до ліжка…

Замовниця чекала на мене в таверні «На відшибі», що знаходилась за містом. Найкоротший шлях туди був через алею ремісників. Тут майже ніколи немає рідкісних товарів, власне, як і людей. За те алея прикрашена кулястими лампами, різнобарвними стрічками й приємною оку архітектурою. В цих дерев’яних будиночках є щось таке, чого не відчуєш в місті. Навіть не знаю чому, але я вирішив зробити скріншот. Повішу його в кімнаті віртуального банку.

Таверна прийняла мене гучним гулом. Теплі відтінки приміщення, купа людей та випивки, граючий на лютні бард – додавали цьому місцю певного шарму. «На відшибі» якимось чином притягує творчих людей, а за ними вже тягнуться всі інші. Тому гравців тут було стільки, що в реалі навряд чи вийшло б продихнути.

Замовниця сиділа за єдиним в таверні столиком на двох, що стояв у дальньому кутку. Ця ельфійка приковувала стільки ж поглядів, скільки й виступаючі артисти, якщо не більше. Вона мала привабливі риси, підкреслені численними аксесуарами. Шкіряний корсет та чорні рукавиці додавали їй спокусливості – одного з багатьох інструментів для досягнення її цілей. Я навіть чув, що вона так виглядає й в реалі. Цікаво було б у цьому запевнитись…

– Пані Розалі, – усміхнувшись, я присів навпроти ельфійки.

– Тсс, – сказала вона й відвернулась у сторону сцени.

– Що? – така відповідь мене дещо ошелешила, але більше вона нічого не сказала – лише притулила до губ вказівний палець.

Цей знак мав би мене образити. Я стільки зробив, щоб добути цей клятий пилок! Проте чомусь не зміг вимовити ні слова. В голові виникає стільки думок, але всі вони розчинялись, як тільки я підводив очі на ельфійку. Що ж, тоді доведеться зачекати.

Тим часом лютніст глибоко поклонився публіці, отримав шалені овації та в’ялі аплодисменти пані Розалі, після чого уступив місце іншому менестрелю. Бард був вдягнутий скромно і дуже нагадував місцеве цифрове населення. Він поправив голубу шапочку, а затим взяв акорд і швидко перебрав струни. Запевнившись, що інструмент налаштований, бард заграв швидку мелодію.

Хей-хей-хе-ей! – емоційно проспівав він.

Я розкажу вам про перлину, що дурманить світ очей.

Я був рабом її сяйва, що пробуджує бажання:

Володіти, зрадити, брехати!

До повної її втрати.

Його голос видавав такі емоції, ніби він дійсно щось втратив. Не дивлячись на бадьору музику, ніхто не підтанцював в такт. Всі стояли немов зачаровані.

Хей-хей-хе-ей!

Я розкажу вам про ельфійку, що дурманить світ очей.

Я був рабом її сяйва, що пробуджує бажання.

Та володіти нею неможливо.

Вона дурман і божевілля.

Фінальний акорд лунав ще декілька секунд, перш ніж таверна розірвалася оваціями. Пані Розалі усміхалась і теж активно плескала в долоні. Я споглядав на це захоплення з неприхованим подивом, чим вирішив поділитися з ельфійкою.

– Чесно кажучи, я не зрозумів сенсу пісні. Він втратив все чи тільки дівчину?

Пані Розалі кинула на мене косий погляд і отруйно посміхнулась.

– Коли здається, що факти не в’яжуться, потрібно читати між рядків і тоді все стане на свої місця.

Я не зводив з неї очей, намагаючись зрозуміти сказане. Але вона не стала чекати. Вже у наступну мить ельфійка дзвінко розсміялася й махнула рукою.

– Не бери в голову. Що з моїм замовленням? – якимось чином її зіниці звузились, додаючи погляду певної хитрості. Як вона це робить?

– Приніс скільки й домовлялись, – я зосередив погляд на руках дівчини та зміг повернути собі самоконтроль.

– Чудово, – протягнула вона, після чого поклала руку на шию. – Тоді перейдемо до оплати?

– Так. Але якщо тебе цікавлять інші особливі товари…, – видавив я з себе. В шоломі чомусь різко стало жарко.

– О-о-о, так по дорозі ти знайшов щось цікаве. І що це?

Я все ж зміг її зацікавити. Кров моментально охолола. Гроші зробили думки твердішими й тепер можна вести переговори на рівних.

– Я можу зробити для тебе близько десяти зіль невидимості.

– Цікаво, – на її обличчі з’явилася тінь посмішки. – І чого вони будуть мені коштувати?

– Не багато, якщо розкажеш для чого збираєшся використати пилок лірлен. З ним можна штурмувати фортеці, але ти не перебуваєш в гільдії. Тоді нащо витрачати стільки цілком реальних грошей?

Пані Розалі поклала підборіддя на складені руки та декілька секунд мовчки на мене дивилась. Хоча, думаю, цілком могла пройти всього мить.