Перлина Ельзара 1.2

Втома взяла своє і бігти далі вже не було сил. Про це я вирішив повідомити своїй супутниці, оскільки мені потрібен був час, щоб пересісти на зручне крісло.

– Так ти весь цей час реально біг? Та ти видно мазохіст! – Вона розсміялася тонким голоском і зайняла сидячу позицію. – Я увімкнула концентрацію, у тебе хвилина часу. Це треба ж, скільки тебе вистачає на гру?

– Я не часто сюди захожу. Години-дві зазвичай вистачає.

У мене був сто п’ятдесятий рівень і на перших порах я дійсно просиджував тут по пів дня. Проте останнім часом мене стала цікавити візуальна частина світу і безпосереднім геймплеєм майже не займався.

– Ясно, – якось сумно сказала вона. – Ну що, пішли далі?

Я вже влаштувався і був готовий продовжувати шлях. Сторонній шум зник, можливо рейдери навіть загубили наш слід. Проте ми й самі власне загубилися, оскільки карти цієї місцевості у нас не було.

– А ти часто в Ельзарі? – Я вирішив підтримати діалог, поки не почало відбуватися щось суттєве.

– В середньому годин по вісім.

Чесно кажучи мене така цифра не здивувала, і я тактовно промовчав. Багато людей стали буквально проживати в грі своє життя. А деякі навіть примудряються заробляти на ній гроші. І, думаю, подібне скоро стане звичною нормою.   

– Просто тут все таке, – вона торкнулася кристала, який завібрував видимими лініями, – таке казкове. Ти й сам це розумієш.

– Так, – заперечувати не було сенсу, – аби ще не ґанґери… – Я мимоволі стиснув зуби: скільки ж разів мені доводилося від них потерпати!

Чергова капля стекла з величезного сталактита в кристально чисте озеро. Фонова музика стихла. Було чутно лише легкий повітряний гул, що лунав із невідомої та, мабуть, неіснуючої далечини. М’яке фіолетове сяйво розбавлялося жовтим, яке випромінювали чудернацькі жуки. Ті поспішно бігали з нори в нору, утворюючи картинку безупинного дійства.

Прямо над жучиною колонією повзли по стінах чималі, з половину людського зросту, павуки. Як мені здалося, вони можуть бути частиною не лише декору, а й нових неприємностей. Тому я став уважно виглядувати усі можливі точки агру. Розалі займалась тим самим, або, може, просто милувалася дизайнерською роботою. Все ж, тут дійсно було на що подивитись.

– Ну, для кого ґанґери проблема, а для кого частина пригод. Ходімо, – сказала вона, та одним ривком зникла у тінях.

Я не питав ані про її рівень, ані про її клас. В Ельзарі все довільно. Ти можеш бути ким захочеш. Проте тут не треба бути неймовірним знавцем, щоб зрозуміти, що вона асасин чи щось у такому дусі. Точка її персонажа рухалася поряд зі мною, але саму Розалі я не бачив.

Це вміння давало нам певну долю безпеки. Тепер ті монстри, що чатують на нас попереду будуть відображатися на карті, як вороже налаштовані. Шкода воно не поширюється на гравці. Але це знову мрії…

Ми йшли у повній тиші, оскільки ситуація потребувала особливої пильності – нова проблема могла звалитися на наші голови у будь-яку мить. Повертатися назад не мало сенсу – наші переслідувачі сто відсотків наставили безліч маяків. Не встигнемо ми пройти й десять метрів, як нас знесе якимось метеором.

Однакові звуки: удар каплі об камінь, шаркання жуків, стук павучих лапок – то дратували, то лякали. Особливо, коли стук лунав зовсім близько. Тим більше, що причини для нервів були. На одному з поворотів Розалі потрапила у павутину і її паралізувало. З одного боку я міг не ризикувати та просто піти далі, але вирішив все ж допомогти. Павук, який вже встиг облюбувати свою здобич, явно був цим невдоволений. Але дівчина швидко показала хто тут справжній мисливець.

Далі мені довелося йти у повній темряві. Закляття світла могли спровокувати небажані проблеми. Тому довелося повністю розраховувати на розвідувальні навички Розалі. А вже через якісь п’ять хвилин бродіння, попереду почувся шум.

Кристали тут були яскравішими за попередні, тому далі свої кроки довелося вивіряти по рідкісним тіням. Система кожні декілька секунд сповіщала про накладання статусу «прихований» і тут же його знімала. Звуки ставали дедалі гучніше й були вже зовсім поряд. Я почав переживати, що все-таки попадусь, але мені вдалося дійти до наміченого каменю непоміченим.

Тепер я міг розглянути все з безпечної відстані й не боятися, що мене приб’є випадковим закляттям. В оточенні гострих, виблискуючих сріблом, сталагмітів, темні ельфи дроу марно намагалися пробити броню закованого у залізо лицаря. Він відчайдушно відбивав атаки, іноді переходив у контрнаступ. Його бойові навички багряним сяйвом поглинали ящерів, що вгризалися у кожну пластинку лат. Поодинокі вершники гнівно улюлюкали, підстьобуючи своїх соратників до нових атак. Але лицар тримався.

Я подивився на його індикатор здоров’я, який невпинно опускався донизу. Безвиграшна ситуація. Лише питання часу, коли замість персонажа залишиться лишень жменя сірого туману.

– Літописець, – пошепки покликала мене Розалі.

Вона опинилася поряд абсолютно непомітно. Як тільки ельфійка привернула мою увагу – у лівій стороні екрана мигнуло повідомлення про отримання нової інформації. Карта розширилася, окрасивши один з проходів у холодний синій колір.

– Йому треба допомогти, – так само пошепки сказав я, вказавши рукою на лицаря.

– Це ж непісь.

Її зневажливий тон змусив мене знову поглянути на бідолаху. Над його головою не майоріло ніяких букв, тому це дійсно був НПС, або ж неігровий персонаж. Проте в грі більшість з них мають високий інтелект та здатні на повноцінне спілкування. Багатьох навіть тяжко відрізнити від реальних людей. Але Розалі навряд чи це хвилювало.  

– Може це відкриє якийсь унікальний квест, локація то ще незвідана.

– Хороша спроба, – відповіла вона одразу, – але це не на часі. Не для того я виживала, щоб полягти хто знає де. Тому не будь таким сентиментальним і ходімо на вихід, або йди й сам спробуй допомогти машині.

Більше ми це не обговорювали і я мовчки рушив за дівчиною. Сумніваюся, що вона б кинулась на допомогу навіть якщо то була людина, бо в іграх все інакше. Можливо й так. Оскільки я теж не збирався полягати без гарантії перемоги.