Алхімік по виклику 1.4

Прохід, що вів з міста леводів, вивів мене у новий коридор. Тепер здавалося, що я знаходжусь у величезному храмі, оскільки стіни стояли на достатній відстані одна від одної, щоб в ряд могло влізти п’ять масивних кам’яних колон, а стеля взагалі заховалась десь у глибинах темряви.

Я, вже за завичкою, скористався «виявленням небезпеки» та пройшовся навколо найближчої колони – ні однієї пастки. Швидше за все, це перехідна локація. В таких рідко зустрічається небезпека, але все одно потрібно бути на сторожі. Нещодавно мені пощастило, так що зараз черга невдачі. Доведеться все-таки ходити з активованою навичкою і постійно заливатися зіллям відновлення концентрації, оскільки її рівень падає щосекундно.

Розібравшись зі стратегією, тепер потрібно було обрати шлях. Дорога зліва помітно йшла вгору, праворуч – донизу, де світло факелів переходило у холодне сяйво кристалів. Там локація точно ускладнювалась, а значить стовідсотково вела до боса і, зокрема, порталу. А проте зверху може бути вихід назовні, звідки більш реально добратися до цивілізації неушкодженим.

В таких патових ситуаціях зазвичай кидають монетку, але праворуч я почув моторошні звуки, схожі на крики оленів, тільки з більш глибоким відтінком. Так що мій вибір був очевидним.  

Колона змінювалося точнісінько такою ж колоною, кожні десять кроків ліворуч показувалася щербата стіна з гострим, наче спис, виступом. Словом, оточення ніяк не змінювалось. Проте перш ніж в думки встигли закрастися сумніви – врешті решт показалася краплина денного світла. В міру наближення вона помітно розширювалася. Аж поки я не дійшов до величезного розриву у стіні, через який спокійно може пройти навіть слон.

Контраст світла не давав роздивитися, що за фігури переливаються за межами підземелля. Тому далі я йшов напівзігнутим, вивіряючи кожен крок. Як виявилось, обережність не була зайвою, оскільки поки дійшов до кладки, мало не наступив на дві сигнальні пастки. Невпевнений, що вони викличуть тих, хто знаходиться ззовні, але перевіряти це у мене немає ніякого бажання.

Перед тим як виглянути, я поставив одну пастку перед собою і ще одну позаду, на випадок якщо доведеться тікати. Проте відчуття безпеки з цим так і не прийшло.

Ззовні світило сонце. Оточення видавало знайомі пейзажі болота Ґрейвін. Але все псував передній план, на якому розмістився табір минотаврів. Їх було близько шістдесяти, всі сто п’ятнадцятого рівня, що на порядок нижче за тих же леводів. З озброєння в основному молоти, рідше сокири. Ще у двох був посох, який видавав в них шаманів.

Інформація, звісно, цінна, в плані продажу, проте моєму виживанню вона ніяк не допоможе. Звичайно, можна спробувати втекти, можливо через вагу обладунків, монстри досить повільні. Та як вже показала практика, поспіх знижує обачність і підвищує шанси померти по дорозі, або встрянути у нову проблему.

Так що я повільно обернувся, щоб піти в глибини печери. Цей варіант виглядає найбільш реальним, чи принаймні він теж заслуговує на перевірку. Я хитнув головою, погоджуючись самим з собою, зробив два кроки й скрикнув від неочікуваності

– Що за чорт?!

Переді мною стояв знерухомлений пасткою минотавр. Як він непомітно для мене потрапив сюди – загадка. Та, не зволікаючи більше ні секунди, я вихопив ніж і один за одним активував вміння для холодної зброї. Рівень монстра був набагато меншим за мій, тому його здоров’я швидко опустилось до п’ятнадцяти відсотків. Далі довелось декілька разів ухилитись та отримати молотом по голові, але зрештою монстр відправився у цифрове пекло. Після цього у мене навіть закралася думка все-таки спробувати зачистити табір, проте фактор кількості ніхто не скасовував. Як кажуть, гуртом і…

Повертаючись назад до розвилки, я став помічати багато різних пасток, яких раніше тут не було. Знову дивина. Ніби хтось їх розкидав спеціально для мене, щоб пригода не здавалась медом.

Розвилка показалась досить скоро. Можливо від стресу у мене з’явилось відчуття прискорення часу, а можливо знову дивина. Забагато якось див на сьогодні. Проте зайві думки довелося викинути з голови, щоб не пропустити пастки, поки спускаюсь у глибини підземелля.

Ці глибини освітлювались ненависним мною кристальним сяйвом, яке давить на очі й викликає сонливість. Я на мить підняв шолом, подивився за вікно, вилаявся, оскільки за ним вже давно був день, нащупав енергетик і повернувся до Ельзару.

За ці п’ять секунд мене не з’їла жодна звірюка, за що я вдячний капканам. В один з них попався низькорівневий жук, чия отрута б вбила мене десь за дві хвилини. Далі я бачив цілі колонії таких жуків. Проте їх можна було оминути, піднявшись на щось на кшталт башти, звідки, до речі, відкривався вид на нову локацію.

Вид, чесно кажучи, мені не сподобався. З землі стирчали сталагміти, локація по щиколотку залита водою, всюди повзають якісь гади. Зокрема по наземній частині арени з натугою пересувались слайми, що виглядали як живе желе, а на деяких баштах та платформах стояли люди-олені, озброєні довгими луками та списами. Всі монстри були сто сімдесятого рівня, тобто не залишали мені й шансу на перемогу.

Я зробив глибокий вдих-видих і присів на погано сколочену балку башти. Трос установки тут же натягнувся, так що в реалі я теж зараз сидів. Потрібно придумати якийсь план, щоб знайти наступний прохід або хоча б зберегтися біля ідола. Тому мої очі в шаленому темпі металися від деталі до деталі. На мить навіть стало шкода, що у стрілка немає навички орлиного зору, як у лучника.