Алхімік по виклику 1.3

Навкруги було типове підземелля: камінь, розкидані крупиці різнобарвних кристалів, деякі з яких світили наче лампи, і, звичайно, суцільна темрява. Я сумно подивився наверх – залізти назад точно не вийде. А попереду мене явно не чекало нічого хорошого. Штраф першопроходця дається, власне, за відкриття рейд зони. Так що шанси вибратися тепер точно дорівнюють нулю.

З іншого боку я можу спробувати розвідати які тут є монстри, нашкрябати шматок карти й продати інформацію на чорному ринку. На пилку лірлен, звісно, вийшло б заробити набагато більше, але так є хоча б якийсь шанс вийти з цієї історії з монетою в кишені.

В рейд зонах теж є ідоли, але вони працюють трохи інакше: після смерті дається одноразова можливість переродитися всередині підземелля, щоб не втрачати здобутий прогрес. Тобто один ідол дорівнює додатковій спробі, що може допомогти у розвідці. Проте й попадаються вони здебільшого після важких випробувань. Так що й цей варіант порятунку маловірогідний.

Та раз я вже опинився у такій ситуації, то треба зробити усе можливе, щоб потім себе не картати. Штраф трохи нівелювався ахімічними зіллями довгої дії. А якщо стане гаряче, то в моєму арсеналі завжди знайдеться чим ще себе посилити. Такі предмети одразу відправились у панель швидкого доступу, разом зі склянками здоров’я мого власного рецепта. І от тепер я був готовий йти далі.

Навколо нічого цікавого не знайшлося. Кристали не мали абсолютно ніякої цінності. Печерні рослини – теж. Сюди вів лише один прохід, так що ця кімната або обманка, або тут з’являється нагорода, якщо вбити достатньо монстрів. Але навряд чи мені вдасться це перевірити. Тож перший штрих на віртуальну мапу нанесено, а деталі додумаю пізніше.

Вузький прохід вивів мене у шахту. Я стояв доволі високо, так що вся арена була як на долоні. Вона нагадувала підземне містечко. Тут і там були розкидані дуже погано сколочені домівки, у частини з них не вистачало шматків крівлі. В центрі стояв вівтар, заповнений синіми кристалами, мабуть, пожертва якомусь божку. Навколо стояли криві статуї, певне, того самого божка. Гравці тягнуть такі предмети на аукціони та у свої домівки, але я б не став. Сама арена була спіралеподібною, так що монстри трудились по всій її площі й давали змогу вбити себе, не привертаючи уваги інших.

Щодо монстрів. Таких мені бачити ще не доводилось. Левоподібні люди, худі, але міцної статури, безупинно махали кирками. Проте основною їхньою зброєю були мечі й сокири, що висіли за поясом. З одягу – лише штани, тіла вкриті татуюваннями, які можуть слугувати магічним захистом. Можна спробувати дізнатися напевне, але тільки якщо знайдеться якийсь одинак. Середній рівень сто п’ятдесят п’ятий, у шаманів на десять більше. Можливо цифри не роблять їх більш небезпечними, проте перевіряти здібності магів точно не стану.

Більше простим спогляданням дізнатися не вийде, тому я збирався піти у вже намічений прохід, аж як побачив темно-фіолетову квітку. З пелюсток дрілани можна зробити зілля невидимості. На аукціонах його відривають з руками, мало не на рівні з пилком лірлен. Але знаходилась квітка неподалік від житла одного з монстрів.

Вагався я не довго. Я ж все-таки алхімік. І нехай навіть у мене не вийде винести звідси пелюстки – вони мають бути у моїй сумці, моєму посмертному тумані. Так що наступним кроком у прірву небуття стало планування того, як зібрати ресурси та не відправитись при цьому на переродження.

Леводів було троє. Якщо відстрілюватись з платформи, на якій я зараз стояв, то одному точно вийде знести половину здоров’я. Розкидавши пастки, можна виграти час, але зрештою все одно доведеться боротися з трьома, а це вірна погибель. Треба придумати щось таке, щоб скоротити число супротивників хоча б до двох…

Черговий огляд інвентарю нічого не дав. Універсального ключика від всіх проблем я не мав. Був ще порошок, який захищає від агресії монстрів на дванадцять секунд, але цього часу мені не вистачить навіть на чверть пелюсток. Так що й цей варіант відпадав.

В таких випадках закони гри кажуть: «пошукай навколо, друже». Десь дуже високо в горі висіли сталактити, та дістати до них не вийде жодною атакою. Біля великих домівок горіли кострища, проте будь-яка взаємодія з ними зробить тільки гірше. Можна було б спробувати отруїти діжки з водою, але це їх просто послабить і ніяк мені не допоможе.

Від думок розболілася голова. Я присів на кам’яну підлогу, схрестивши ноги, та відвернув погляд у сторону. Кажуть зміна фокуса допомагає прийти до правильного рішення. Вогні факелів розмились, монстри зникли з поля зору. Зображення стало для мене абсолютно статичним. Окрім пари зелених, у чорну цяточку, жуків, які неподалік від мене боролися за право власності над мохом. Ось воно! Ідея!

Що якщо зілля агресії вилляти на одного з монстрів? Воно привертає увагу чудовиськ до заданої точки й змушує їх її атакувати. Не знаю чи стане штучний інтелект захищатись від своїх побратимів, але як мінімум одною проблемою стане менше. А з тими, що залишаться, розберусь звичайною силою.

Щоб підійти до ворогів таки довелось скористатися рятівним порошком. Далі треба бути обачнішим. Щоб дійти до монстрів витратив п’ять секунд, оскільки не знав радіусу їхньої зони агресії, облив зіллям найближчого людозвіра і швидко повернувся на попередню позицію.  

Довго чекати не довелося. Не встиг я присісти, як один з леводів вихопив сокиру та напав на жертву алхімічних хитрощів. І до мого найглибшого здивування, штучний інтелект все-таки став захищатись. Та ще й як! Вони люто ревіли один на одного, заливалися червоним та жовтим сяйвами, кидалися усіма підручними предметами. Я навіть не помітив, як став вболівати за свого бідолаху. Проте його доля вже була вирішена.