Алхімік по виклику 1.2

Течія віднесла мене у невідомість. Мапи болота Ґрейвін не існувало, тому мінікарта у верхньому правому кутку була абсолютно чорною. Я довго вагався перед тим, як вилізти з води. Навколо могли бродити смертоносні монстри, або тихушник сидів десь на дереві і тільки й чекав, коли вирине мій персонаж. Але об’єм повітря вже був на критичному рівні, так що вибір стояв між: померти у воді, або спробувати вижити на суші.

Я дістав останню жменю порошку, який на дванадцять секунд захищав від нападу монстрів і швидко вибіг до найближчого острівка землі. Навкруги нікого. Тоді я скористався вмінням «виявлення небезпеки». Воно показало декілька потенційно небезпечних місць, але то швидше просто неприємність, ніж повноцінні пастки.

Вода неприємно чвакала під ногами, на вухо дзижчали комахи, а десь далеко був чутний гул вітру. На фоні ще грала мелодія: поєднання сопілки з чимось, чого я не міг розрізнити. Проте жодного ричання чи виття. Це насторожувало, оскільки в таких місцях має бути повно монстрів. Хіба що мене віднесло у такий край світу, куди розробники не додали ніякої небезпеки. Або це арена боса, який чекає десь у хащах чи великій калюжі. Якщо так, то сюди в пору додати лісового або чорта.  

– Бррр, – похитав я головою.

Такі думки вибратись не допоможуть. Немає монстрів? Треба ж радіти! Вже простіше. Може й весь шлях у цивілізацію буде простою прогулянкою по мерзенному болоту…

Якби я не старався йти тихо і не помітно – вода зрадницьки гучно хлюпала при кожному кроці, під ногами шелестів очерет. Деякі монстри реагують навіть на такі звуки й мені не хотілося б витрачати рятівні предмети у самому початку шляху. Проте поки що фортуна була на моєму боці.

Між дерев і невеличких пагорбів показалось щось на кшталт печери. Вона стояла посеред рівнинної арени, яка насторожувала всім своїм виглядом. Такі місцини завжди несуть небезпеку. Але мені терміново треба було десь зупинитися і створити конкретний план дороги. Навіть якщо там і сидить монстр, то вбивши його, у мене з’явиться хоча б тридцять хвилин спокою.

Скеля мала широкий прохід, який звужувався ближче до стелі. Я активував «виявлення небезпеки» і обережно, крок за кроком, входив у темряву. Як тільки з’явилась можливість звернути, я притулився до стіни та став йти боком, вглядаючись у центр печери.

Пройшовши половину шляху, я почув короткий рик. Тут все-таки хтось був. Вміння його не ідентифікувало, що означало монстр точно високорівневий. Першим поривом було дістати рятівний порошок, але дванадцяти секунд мені може не вистачити. Якщо звір прокинеться, а як мені здається він зараз спить, то той просто піде по сліду і пізніше все одно наздожене.

Мені потрібен був план і трохи спокійного часу, щоб небезпека не дихала у спину, так що тікати точно не варіант. Тим більше, що я вже встиг себе налаштувати на бій. Проте ким би цей монстр не був – стрілку з ним точно не справитись. І тоді залишається лише хитрість. А її у мене було повно.

На протилежній стороні щось віддавало голубим сяйвом. Світла воно не давало, так що роздивитися що там, було неможливо. За те у мене з’явився ще один стимул. Який до того ж підкинув хорошу ідею. Якимось чином потрібно освітлити печеру, але при цьому не розбудити монстра, щоб встигнути зайняти найбільш вдалу позицію.

Перед очима тут же виплило вікно інвентарю. В моєму арсеналі знайшовся пилок флуоресцентної квітки, яка росте на підходах до болота. Навіть не пам’ятаю коли встиг його зібрати. Інколи я тягну до рук все, що попадається на очі… І знову фортуна на моєму боці. В професійній сфері череда вдачі, зазвичай,  являється застережливим знаком.

Я жбурнув жменю пилку у сторону монстра, щоб збільшити площу світла. Кожна крупиця налилася холодним синім сяйвом і чудовисько ніяк на це не зреагувало. Значить я був ще далеко від його зони агресії й міг трохи відлипнути від стіни, щоб краще все роздивитися.

На землі не було жодної пастки, окрім сухих гілок і соломи, які краще оминати. Навколо монстра теж нічого. До речі, тепер я хоча б мав уявлення із ким маю справу: помісь гімалайського ведмедя з гризлі. Кремезне, з чорною короткою шерстю, чудовисько, лежало прямо посеред печери і зараз мало мене хвилювало. Тому свій погляд я повів далі, на стіну. Там теж не було нічого, щоб могло допомогти – просто голі стіни. І мій порятунок!

В дальній частині лігва ледь помітно проявлялися виступи. Я тут же прилинув назад до стіни та спішно почав пересуватися до знахідки. Здалеку ці виступи здавалися зовсім малими, але на них цілком можливо встояти. А на самому верху місця було вдосталь, щоб розміститися у повний зріст. Куди я власне й поліз.

Трос підіймав мене кожен раз, коли нога відривалася від землі. Так хоч і відчувалося максимальне заглиблення, але додавався й певний дискомфорт. Долізши, я полегшено зітхнув. Висота була достатньою, щоб цей велетень не зміг мене навіть зачепити. Тут, напевне, мав би бути величезний метелик, який розпилює отруту по всьому приміщенню. Такі мені вже не раз зустрічалися у печерах. Проте тут його не було. Знову вдача?

Я дістав з інвентарю рушницю, оскільки відстань для пістоля була занадто великою. Вона у мене суто для привернення уваги та майже не наносить шкоди. Монстру зняло сімдесят здоров’я, що у відсотковому відношенні менше десятої частини від одиниці.

Ведмідь протяжно заревів, та ще й з такою натугою, що затрусились стіни, а по всьому тілу пішла неприємна вібрація. Після цього чудовисько вирівнялось у весь зріст. Його очі світилися червоним і промінилися неприродною люттю. Образ довершували ікла, схожі на кабанячі. Далі він став на чотири лапи, залився багровим сяйвом і побіг у мою сторону. Тепер все залежало від його удару: відправлюсь я на переродження зараз чи ще поживу.