Перлина Ельзара 1.1

(Персонаж Арґус)

Онлайн гра з безмежними можливостями «Світ Ельзара» заполонила свідомість геймерів. Коли вона вийшла на ПК, то викликала справжній фурор. Але потім її перенесли на віар окуляри й це стало першим кроком до нового, цифрового життя. Про повне заглиблення, як в аніме, говорити було за рано. Проте бігова доріжка, пара інших передових агрегатів:, і незабутні відчуття гарантовані.

В реалі я біг у своїй квартирі десь у Житомирі. Тут же існувала ціла мережа печер. Її стіни світилися різнобарвним сяйвом від грибів та мохів, у повітрі витали світляки. Насичені кольори викликали ейфорію. А посилювала її напруга від нерівного бою.

Грозли, відразливого вигляду печерні гноми, обступали мене з усіх сторін. Топорища, мечі, списи – все залізо в їхніх руках блищало смертельною загрозою.

Втрачати набраний потом і кров’ю досвід мені рішуче не хотілося. Тому довелося трохи відступити, кинувши в них закляття спалаху. Я вчасно закрив очі, щоб не осліпнути, і відійшов до невеличкого виступу. Тепер часу й відстані вистачало для чогось більш суттєвого.

Навіть не можу пояснити, як допустив оточення. Зроблю собі помітку, щоб переглянути потім запис екрана. А зараз, мій посох приємно тремтів у руках. Закляття набрало силу через вісім секунд, ключове слово вивільнило іскристий шар, що стрімко почав розширюватися, й нищівний полум’яний вихор поглинув всіх монстрів разом.

Декілька з них змогли вижити. Вони кинулися до мене, осипаючи прокльонами на своїй горловій мові. Тепер довелося трохи повертітися. Один стрибок дав потрібну дистанцію – простий спел, темно-фіолетова сфера, полетів у гномів. Декілька разів вийшло ухилитися від ударів, мимо пролетіла вкрита зеленим сяйвом стріла. Чаклун, на жаль, не найспритніший клас, тому більшість атак все ж попадали в ціль.

Смужка здоров’я почала невпинно опускатися, а часу хильнути скляночку зілля, не вистачало. При цьому гноми десь знайшли собі підкріплення, і їх ніби стало більше ніж було до вихору. Все йшло в дуже небажаному напрямку. Тому я вирішив не робити з себе гордого героя, відступивши до вже вичищеної частини печери.

Карта скакала як навіжена. Не очікував, що доведеться стільки побігати. Буде мені ще одним уроком на майбутнє. Видно, розучився вже воювати в соло. А тепер потерпаю від огидних карликів. Трясця, і це при моєму то рівні!

Склянки з маною закінчилися через пів години. Вороги теж. От тільки матеріали добуті з них мені потрібні для покращення еквіпу, а чогось на продаж майже не випало. Єдиним приємним бонусом стала прокачка закляття блискавичного струменю і льодової голки. А так, після відпочинку доведеться ще й злітати в місто по розхідники.  

Ігри люблять за динамічність. Головному герою в них завжди випадає шанс показати себе: врятувати світ чи принаймні просто зробити добру справу. Раптові події часто звалюються їм прямо на голову. Та все ж я дуже здивувався, коли десь зверху пролунав сильний гуркіт. Приблизно за удар серця, зображення сильно затрясло. Шум набирав обертів, аж поки не розірвався справжнім рокотом.

Зі стелі посипалось каміння, піднявся непроглядний пил, звична мелодична музика стихла перед… Настільки відбірною лайкою, що й не згадаєш всіх тих словесних обертів. Більшість з них звучали, як білий шум через внутрішню цензуру. Теж саме чулося й згори, тільки ще більш грізним тоном.

Коли пил трохи осів, переді мною постала дівчина з ніком _Розалі_. Першою моєю реакцією було підбігти, щоб допомогти їй встати. Але здоровий глузд перегнав дурну думку: інколи навіть страшно, наскільки все реалістично тут виглядає.

– З тобою все в порядку? – Я вирішив обмежитися ввічливим запитанням. Все ж, від такого падіння можна й запаморочення зловити!

– Добре ж вони шваркнули, – пробурчала вона. – Ні, не в порядку. Навіть близько не в порядку! І так буде, поки за мною женуться ті недоумки.

– О-о, – протнув я, відчувши смак небажаних проблем. – Дуже співчуваю. Що ж, щасти тобі, а мені так-то вже треба йти.

– Стій! – Розалі вибігла вперед, перекривши мені шлях.

– Допоможи вийти звідси, будь-ласочка. Я цей еквіп стільки часу добувала, не хочу його втрачати. – За расою вона була ельфом і для кращого підлесливого ефекту підключила доступні їм лицьові емоції.

– Мене таке не пробирає. Тож, як я вже сказав, дуже співчуваю, але мене у це втягувати не треба.

Лайка тепер чулася не зверху, а вже десь поряд. Вони, хто б це не був, йшли одразу декількома шляхами. Точка на карті окрасилась у жовтий колір – спрацював залишений раніше маячок. Так що короткий шлях на ззовні тепер був перекритий розлюченими ґанґерами, тобто рейдерами на простих, бажано одиноких, гравців.

– Тоді як щодо того, що зараз вони побачать тебе разом зі мною, а я крикну щось на кшталт: «Давай повбиваємо їх всіх!». Думаєш вони стануть розбиратися що до чого? – Емоція отруйної посмішки змусила мене глитнути.