54

Здається, даремно я боялась літати. Це прекрасно. Щоправда, під час зльоту я трохи нервую, тому хапаю Алекса за руку, чим викликаю усмішку на його обличчі.

Хлопець кілька днів не голився, каже, що це допомагає краще маскуватись, нібито з щетиною його не впізнають. А в добавок зі сонцезахисними окулярами я й сама його ледь упізнаю. Він їх не знімає навіть у салоні літака. І капелюх, звісно, теж. Хоча, на мою думку, бортпровідниці все ж узнають його, бо аж занадто щиро усміхаються.

Я нарешті випитую, куди ж ми летимо, й отримую відповідь – у Ніццу.

–Нічого собі у тебе концерти! – вигукую так, що пасажири на сусідніх кріслах косяться на співака. Йому доводиться відвернутись. А я пошепки додаю: – Вибач...

Далі переважно мовчу, радіючи тому, що побуваю у Франції. Це надзвичайно круто! Можливо, вдасться й Лазурне узбережжя побачити... Було б круто.
Ми летимо з пересадкою майже дев'ять годин. Я багато сплю, Алекс – ні. Каже, що не може спати в транспорті.

До готелю дістаємось майже ввечері. Я почуваюся вкрай втомленою, навіть не реагую на те, що відбувається навкруги. Бачу лиш, як хлопець розмовляє хорошою англійською з адміністратором на рецепції. Симпатична темноволоса дівчина з великими... гм... ягідками усміхається Алексу. І я згадую, що він не мій. Настрій опускається на термометрі в позначку «мінус», серце, наче хто уколов, а з очей просяться сльози. Відвертаюся та розглядаю хол готелю. Височенна стеля з блискучими великими люстрами. Абсолютно всі предмети тут світлих кольорів – кремового або молочно-білого. Підлога аж блищить від того, що ідеально вимита. Плетусь до невеликого диванчика, поки Алекс там фліртує з дівчиною. 

Сподіваюсь, йому вистачить розуму не шукати тут (жіночих) пригод на свою голову, інакше я подамся світ заочі.

–Ти завжди так мило розмовляєш з тими, хто тобі усміхається? – не витримую, коли ми їдемо у великому ліфті на свій поверх. Я втомлена, зла, роздратована. А ще я ревную, хоча й не маю на це ніякого права. Якби на місці Алекса знаходилась моя мама, я б точно вередувала, наче мені чотири. Тоді я погано поводилась, якщо не вдавалось поспати вдень.Сьогодні я хоч і спала, проте все-таки мені не вистачило відпочинку.

Співак здивовано дивиться на мене, піднявши брови на лоба. Ніби запитує: «Якого дідька?». Але на губах грає усмішка. Звісно ж, після цього погляду жалкую про те, що не стримала себе.

–Вибач, я... занадто важкий день. Втомилась, – опускаю голову, щоб сховати погляд. Соромно.

–Нічого, – каже спокійно хлопець. – У нас двокімнатний люкс, він одним своїм видом збадьорить тебе.

Інформація мене трохи дивує.

–Тобто... у нас один номер на двох?

–Так, – відповідає, ніби інакше й бути не може.

Ми виходимо з ліфта й прямуємо широким коридором. Він майже пустий, проте вишуканий не менше, ніж хол. Світло-бежеві ідеальні стіни без жодної цятки бруду, а ще довгий, не менш як тридцять метрів, килимок червоного кольору. Почуває себе тут чужою, ніби потрапила в той світ, де мені немає місця. А це ще я номера не бачила, думаю, він ще більш вишуканий. Можна й тут було б назватися Попелюшкою, проте мені здається, вона не може мати сто вісімдесят п'ять сантиметрів зросту. Всі принцеси й героїні казок низенькі. Взяти хоча б Дюймовочку. Вона жила в кротовій норі! А я.... Я навіть не влізу в печеру мамонтячу. Ніколи не любила цю казку...

–Проходь, – пропускає мене першою в номер Алекс сміючись, – у тебе таке обличчя, ніби ти не у Франції, а в якійсь норі.

–Так і є, я щойно побувала в кротячій норі... – скаржуся й заходжу в номер, тягнучи за собою валізу.

Хочеться наскаржитися на Дюймовочку, на її несправедливо низький зріст і взагалі на всіх принцес, особливо Диснеївських, але язик німіє, щойно я помічаю те, що за вікном. За ним море. Воно зараз темне, але я точно знаю, що вдень воно гарного, чистого лазурного кольору. А небо переливається малиновим, фіолетовим, а праворуч, над будинками воно яскраво-помаранчевого кольору.
Підходжу ближче до величезного вікна й роздивляюся красу. Не можу повірити, що я тут. Я там, де мріяла побувати. Так не буває. Щастить тільки принцесам...

–Тут є балкон, – Алекс відчиняє двері, що знаходяться поряд зі мною та пропускає мене вперед.

Свіже морське повітря миттю відчувається на тілі. Воно не холодить, а лише приводить до тями. А крики чайок відзиваються в моєму серці ностальгією за дитинством, коли ми з батьками відпочивали на березі Чорного моря. Тут неймовірно красиво. Так, що на очах виступають сльози. Я так давно мріяла тут побувати й за щасливого збігу обставин зараз милуюсь найказковішим, наймальовничішим, найпрекраснішим заходом сонця у світі. Алекс поряд, тому я без вагань кидаюсь в його обійми та міцно стискаю, притуливши голову до його плеча.

–Дякую! – тихо шепочу. Цього разу він не розриває обійми, тому я насолоджуюся теплотою його тіла й найприємнішим ароматом парфумів, що є лиш у нього. 

Алекс кладе свою голову на мою, а потім міцніше притискає до себе. От би він теж мав почуття до мене...

Згодом ми все ж трохи зніяковіло відступаємо одне від одного. Бачу на його обличчі усмішку й собі розтягую губи. Ну ось, він став ще трішечки ближчим до мого серця. А хто ж я для нього? Працівниця? Колега? Подруга? Мабуть, всі пункти – так. Але мені не цього хотілося б.

–Пропоную сходити в душ, а потім повернутись сюди, – каже співак, зачаровано дивлячись на захід, немов проводжаючи його поглядом.

–Угу, – киваю та мерщій біжу вибирати собі кімнату.

В нашому номері стіни теж лазурного кольору, як і море. Це добре. Можливо, занадто яскраво, проте краще, ніж ці світлі тони, що швидко набридають. Обираю собі кімнату з величезним ліжком на високих ніжках та яскраво-блакитним диваном зі стільцями. Ці кольори підіймають мені настрій.

В мене окрема ванна кімната, тому душ приймаю довго, беззвучно співаючи. Просто відкриваю рот, згадуючи музику. Не хочеться, щоб він знову почув мої крики Птеродактиля. Потім ще довго сушу волосся, як навчила зовсім недавно Катя, приказуючи, що з таким неймовірним кольором соромно ходити без укладки. Одягаю коротке легеньке плаття з квітковим узором та відкритою спиною, яке купила спеціально для цієї поїздки. Фарбую очі та губи й нарешті зі щасливою посмішкою виходжу з кімнати. Алекс сидить до мене спиною, вдивляючись у горизонт, який майже злився з небом та морем. Уже добряче потемніло, але балкон освічується невеликими лампами, які світять яскраво, але все ж ненав'язливо.

На хлопцеві біла футболка поло та білі шорти. Він виглядає занадто вишукано. Знову відчуваю себе простачкою, але цього разу мені байдуже. Радість від того, що я тут, перекриває будь-які негаразди та проблеми. А ще поряд він... Нехай і не мій, проте поряд.

Тихо заходжу та помічаю на столі пляшку. Здається, це шампанське. Мабуть, справжнє. Це ж Франція. А ще їжа. Якісь дивакуваті салати, м'ясо та не менш дивний гарнір. Хлопець не помічає мене, мабуть, думає про щось важливе, адже виглядає серйозно, хоча й розслаблено.

–Чого сумуєш, красунчику?

Це я сказала?!! Справді?!! Я назвала його красунчиком. Здається, це море на мене так діє. Робить мене більш розкутою та сміливою.

Сідаю навпроти хлопця за столиком та підпираю підборіддя обома руками. Усміхаюся. Алекс нарешті звертає на мене увагу. На обличчі з'являється задоволена усмішка, а в очах – вогники. Він вивчає мене поглядом і ще дужче усміхається, дивлячись в очі.

–Маєш гарний вигляд, – каже приємним низьким голосом, від якого тепліє на серці.

–Дякую... – відповідаю раптом засоромившись. Він все ще дивиться на мене з легкою чарівною усмішкою, погляд не відводить.

–Ми будемо вечеряти? – питаю, намагаючись не подати знаку, що збентежена його поглядом.

–Так, – киває та усміхається ширше.

А потім ми вечеряємо, п'ємо шампанське (справжнє, як все ж виявилось) та розмовляємо. Чи то від того, що я щаслива, чи від того, що історії Алекса кумедні, я сміюсь. Сміюсь так, що болять щоки, проте зупинитись не можу.

–Сьогоднішній вечір назавжди залишиться в моєму серці, – кажу сором'язливо, дивлячись на келих, ніжку якого тримаю, поки він стоїть на столі.

–Давай за це й вип'ємо, – пропонує хлопець. – За те, щоб в нашому житті було безліч моментів, що залишають незабутній слід у серці.

Ми цокаємось та п'ємо напій, який приємно щипає за язик. А далі ще келих. І ще один...

А потім звідкілясь з'являється нова, смілива Світі, яка має максимальний заряд енергії та веселощів, яка хапає Алекса за руку та тягне на пляж. Він противиться, каже, що втомлений та потребує відпочинку, а я йому – що досить хандрити, варто відриватися, поки є час. Мені стає так весело та легко, що я навіть час від часу пританцьовую, спотикаючись об різні предмети.

–Світі, ти... п'яна? – питає мене обережно хлопець зі здивованою усмішкою. Ми стоїмо в коридорі в очікуванні ліфта.

–Я в чужій казковій країні, – стаю серйозною, – з найкрасивішим чоловіком, якого я тільки бачила у своєму житті. Я пила справжнє шампанське і так, я звісно що п'яна...

Не витримую та пирскаю зі сміху на останньому слові. Приходить ліфт і я затягую ошелешеного Алекса всередину. Поки їдемо вниз, я розглядаю себе в дзеркало, поправляючи волосся. Хлопець мовчки дивиться на мене. Гадаю, він здивований. Я і сама здивована своєю поведінкою. Але зараз хочеться літати від щастя, настільки мені прекрасно.

В холі, куди ми спускаємось, людей майже немає. Йду попереду хлопця, тримаючи його за руку, прямо до рецепції.

–Вибачте, а де у вас тут пляж? – запитую та бачу здивоване обличчя дівчини, що фліртувала з Алексом. Ох, так, українська. Вона мене не розуміє.

–Пляж? – перепитую англійською.

–Світі, я знаю, де пляж, – тихо каже на вухо Алекс. Його голос приємний, трохи хриплий. Такий голос може звести з розуму. Такому голосу хочеться підкорятись.

Він вибачається перед дівчиною з рецепції й забирає мене геть. Озираюся та бачу, що вона проводжає нас розгубленим поглядом. Показую їй язик. Щелепа цієї гадюки з великими грудьми на мить відвисає, але вона швидко бере себе в руки, підтискає губи й відводить погляд убік. Отак тобі, дурепо! Мій!

Щойно ми виходимо на пляж, я роззуваюся та, покинувши босоніжки, біжу з розкинутими руками до моря. Пісок ще досі теплий і вода теж несподівано приємна. Звісно, вона не гаряча, проте ноги не судомить. Заходжу по коліна й починаю стрибати від радощів. Персональна казка Світлани Петриченко стала реальністю. Надзвичайно приємною реальністю. 

Алекс підходить та сідає неподалік.Настрибавшись, падаю біля нього на плед. Звідки він тут узявся? Відчуваю легке головокруття від випитого алкоголю.

–Ніколи не перестану тобі дякувати! – кажу, а потім кусаю його за руку. Хочеться з'їсти цього хлопця, настільки від мене приваблює.

–А кусаєш за що? – питає й ніжно усміхається.

–Емоції важко стримати, – відповідаю хитренько.

–Справді?

–Так! Сьогодні збулась одна з моїх мрій! А про що мрієш ти, Алексе? – питаю, наполегливо стукаючи своїм коліном об його. Він дивиться на це з усмішкою. Хочеться його постійно зачіпати, торкатись, ніби він мій. Відкидаю думки про те, що це неправда. Сьогодні – правда. А завтра буде, що буде.

–Ну, оскільки у твоїй кімнаті я вже побував, то залишилась одна банальна мрія – бути щасливим.

–У-у-у... – з розумінням видаю та занурююсь ногами в пісок. Погляд на воді. Хочу запитати, хіба ж він не щасливий зараз, проте хлопець продовжує:

– А ще любов така, щоб аж навік.
Коли торкаючись коханої повік
Лиш тихо мліє в серці теплота,
І щоб ніколи не жила там пустота.

Я раптом втрачаю дар мови. Дивлюсь на хлопця серйозно й бачу, як спрацьовує спалах фотокамери.

–Гей, ти що сфотографував мене? – обурено насуплююсь.

–Нас! – відповідає з гордістю й усміхається.

–Покажи! – вимагаю.

І він показує. А я дивлюсь, притулившись щокою до його теплого передпліччя.

–Видали це негайно! – прошу, коли бачу ці жахливі злякані очі й спантеличений вираз обличчя.

–Нізащо! – каже й блокує телефон, щоб я не дивилась. – Це мало не єдина наша спільна фотка!

–Єдина! – заперечую й хочу забрати його смартфон, проте Алекс прудкіший, він перекладає його в іншу руку та відводить її в сторону.

–Це ти так думаєш! – каже хитрим голосом.

–Тим більше! Значить, сама заберу.

Тягнусь до протилежної сторони, налягаючи на хлопця тілом. Він сміється, але все ж не дозволяє мені забрати смартфон. Зрештою, я стаю на коліна та тягнусь за ним. Алекс іншою рукою притискає мене до себе, але не втримує рівноваги й падає. А я, звісно, падаю зверху.

Наші обличчя опиняються так близько одне до одного, що я завмираю, слухаючи удари його серця й важке дихання. Рука досі на моїй спині й вона обпалює собою. Інша просто лежить на піску, тримаючи телефон. Співак більше не сміється. Лише серйозно дивиться в очі. Проводжу пальцем по його брові зі шрамом і кажу, що люблю її більше, ніж іншу. Проте він все ще не сміється. Шкода, хороший жарт вийшов.

–Майже, як минулого разу, – усміхаюсь, – тільки сьогодні це силоміць зроблю я.

Торкаюсь його розкритих губ своїми й проводжу по них язиком. Повільно, щоб запам'ятати цей смак. Друга рука лягає на спину й притискає до його тіла сильніше. Алекс відповідає на поцілунок. Живіт стягується у вузлик, а дихання щезає. Чи стає важким... Не розумію. Нічого не розумію та не хочу нічогісінько, крім його губ, його рук, обіймів. Його тіла. Раптом приходить розуміння, що я голова сьогодні на все. А завтра? Нехай краще не настає, нехай сьогодні буде завжди.

Тяжіння, яке весь цей час так мучило мене, тепер стає у стократ міцнішим. Мені не хочеться припиняти це. Хочеться цілувати його, занурюючись руками в густе волосся.

–Ходімо в номер... – шепоче він у мої губи, задихаючись від збудження.

Я киваю і ми встаємо, забираємо речі та босоніж біжимо назад в готель, тримаючись за руки. Цілуємось у ліфті, мов скажені, не в змозі відірватись одне від одного. А в номері, щойно за нами закриваються двері, Алекс дозволяє своїм рукам відверто пробратись під плаття. Більше я себе не стримую. Кидаюсь у ніжні відчуття, які змушують тіло підкорятись, линути до нього. А ще хотіти. Хотіти так, що не можливо дихати.