39

– Світі... Світі... прокидайся, люба.

Мамин голос, ніби гіпноз якийсь, заколисує, а не будить.

–Мам, ну я щойно заснула... – бурчу незадоволено.

–Яке «щойно», доню? Вже ранок. Тут кур'єр прийшов, посилку якусь приніс. Світлану Петриченко вимагає.

–Мене? – розліплюю очі здивовано.

Невже це він...? Невже Алекс щось мені надіслав?

–Тебе, – відповідає мама зі сміхом. Мабуть, я виглядаю кумедно. Рішуче зриваюся з місця та лечу до вхідних дверей. В коридорі стоїть молодий хлопець, переминається з ноги на ногу.

–Що там? – шукаю очима пакунок. Помічаю його в руках кур'єра.

–Тут простирадла з принтом, – говорить в ніс хлопчина, – компанія ПринтКо. Ви замовляли, я Вам вчора телефонував, але ніхто не відповів.

Простирадла... Це простирадла...

–У мене не було пропущених, – розчаровано відповідаю, втративши інтерес.

–Не знаю. Я телефонував, – кур'єр риється у своїх папірцях, щось шукаючи. – І приходив учора, але мені не відкрили. От вирішив раніше прийти. Пощастило, що застав Вас вдома. З Вас тисяча триста...

–Зачекайте, – перебиваю хлопчину, – я ж анулювала замовлення...

Він дивиться на мене з хвилину, ніби нічого не розуміє. Ніби я сказала якусь нісенітницю.

–Цього не може бути, – знову вертається до своїх чеків. – З Вас тисяча триста двадцять дві гривні. Це разом з доставленням.

–Послухайте! Я скасувала замовлення! – серджусь на хлопця, розмахуючи руками. – Я точно його скасувала!

–Світлано, не кричіть, – каже спокійно. – Замовлення активне. Ви його не скасовували.

–Я скасувала!

Чи ні...

Згадую, що хотіла анулювати, але чи зробила це... Не пам'ятаю...

–А можна я не буду забирати? – питаю, награно усміхнувшись. – Я ж можу просто закрити перед Вами двері. А Ви своїм керівникам скажете, що я відморозилась. Можна ж?

Кур'єр дивиться на мене, мов я навіжена. Хитає головою, а потім говорить, що сам собі начальник.

–Світі, все гаразд? – питає мама захвилювавшись.

–Так, мамо, просто твоя донька дурило дев'ятсот разів, – відповідаю їй сумно.

–Що? – сміється вона.

–Нічого, – зітхаю.

Йду до себе в кімнату, щоб взяти мало не останні гроші. Відраховую зароблені кров'ю та потом, мало не плачу та віддаю цьому дивному «самому собі начальнику», котрий дивиться на мене з кислим виразом обличчя. Зухвало видираю з його рук пакунок та закриваю двері перед самісіньким носом.

У себе в кімнаті розпаковую посилку. Простирадло, підковдра та наволочки зі зображенням Алекса. Можливо, ще місяць тому я зраділа б. Але зараз... Коли ми знайомі... Він міг подумати б, що я божевільна. Якби це побачив...

Залишаю все це на ліжку. Мабуть, ввечері заховаю чим глибше у шафу й забуду на віки. А зараз пора на навчання. Скоро прийде Катя.

В автобусі їдемо з подругою похнюплені. Я – через те, що картаю себе з приводу Алекса. А Катя засмучена, бо Ярослав через кілька днів їде в Польщу – навчання. Хочеться її втішити, але у самої на серці кішки шкребуться. Сьогодні подруга зла й роздратована, кричить на пасажирів автобуса, що заважають їй та штовхаються.

–Вам місця мало чи що? – каже вона хлопцеві з нашого універа, що проходить повз, та штовхає бідолаху у відповідь.

–Обережніше, панянко! – усміхається він їй милою усмішкою, що нагадує голлівудську.

–Козел! – бурчить Кітті, коли він зникає серед натовпу. – Всі козли!

На заняття ми сьогодні, звісно ж, спізнюємось. Марія Мирославівна, наша найзліша викладачка не хоче впускати нас в аудиторію, сердиться та сварить за запізнення. Але, зрештою, коли я вже збираюся йти геть, Катя домовляється з нею тим, що вийде до дошки першою. Добре, хоч мене не підставила. Бо я ж, звісно, не готувалась.

Проте мене теж викликають і я не готова. Стою посеред аудиторії, червонію та намагаюся згадати хоча б щось. Кінець кінцем, Марія Мирославівна, з невдоволеним виразом обличчя просить мене зайняти своє місце. Відчуваю сором перед одногрупниками. А коли в кінці заняття, вона особисто мене попереджає про завтрашню контрольну, мені взагалі хочеться провалитись під землю.

Приймаю рішення відпроситись з роботи, щоб підготуватись до контрольної. Тому на перерві шукаю телефон, хочу поговорити з Ростиславом Степановичем.

–Кать, ти не бачила мій...

В сумці його немає. І гаманця теж...

–Катю, здається, мене обікрали... – видаю, зупинившись посеред коридору. На очі навертаються сльози, відходжу вбік, щоб не налетіти на когось.

–Це точно? – питає подруга та бере мою сумку, щоб дослідити кожну кишеню.

–Точно... – шепочу, підраховуючи скільки доведеться працювати, щоб купити новий телефон. Багато.

Подруга бере свій мобільний, щось в нього тицяє та прикладає до вуха, нервово кусаючи губи.

–Вимкнений, – констатує гірко, опустивши погляд в підлогу.

А потім як розізлиться:

– Це все той козел, що штовхався! Точно він! Я дивилась передачу, там показували, що таким чином...

–Катю, то не він... – хитаю головою сумно. – Він не зміг би!

–Звідки знаєш? – питає здивовано.

–Бо в нас англійська спільна була. Не впізнала його чи що? Не важливо, забудь. То точно не він. Просто забудьмо і все.

Катя неохоче погоджується і ми йдемо на пару.

Після занять їду на роботу, щоб відпроситись, проте мене просять попрацювати хоча б кілька годин, поки не прийде Якс, котрий мене й замінить. Погоджуюся, адже не в моєму стані їм відмовляти.

Коли приходить Матвій, намагаюся швидко втекти, щоб він не почав розмову. Не виходить.

–Світі! – гукає мене, коли я вдаю, ніби не помічаю його та лечу до роздягальні.

–Так, Яксе. Ти щось хотів? – питаю невимушено.

–То це правда? Ти з ним? – дивиться на мене жадібно, немов я остання цукерка та столі.

–Правда, – киваю, усміхаючись. А в серці аж коле від болю. Не з ним я, не з ним! Здається, ще хвилька й підуть сльози. Але ні, втримуюсь. Якс пригнічено киває та йде працювати.

Мені здавалось, що найгірше, що приніс мені сьогоднішній день, я вже пережила. Проте, коли я потрапляю під зливу, вирішивши зекономити гроші, котрі й так довелося позичити в Каті, тоді й розумію – ось воно. Ось та вишенька на торті, котра прикрашає мій нікчемний, безглуздий день.