27

Світі

–Зрештою, нічого такого він мені не обіцяв...

Сидимо з Кітті на моєму балконі. Вона п'є каву, а я палю. На душі, ніби хтось траншею викопав. Бульдозером. Величезним ковшем, розміром з Тихий океан.

–Кидала б ти смалити, Світі, – подруга розмахує руками, намагаючись розігнати дим, – це шкідливо.

–Я й кидаю, – відповідаю та натискаю на «плей». На екрані телефону з'являється Алекс. Знову він їм посміхається. Цього разу у них вечірка біля басейну. У нього усмішка не сходить з уст.

–Хіба можна зіграти таке? – тицяю телефоном подрузі під ніс. Вона ось уже годину намагається мені довести, що я помиляюсь і мені варто з ним поговорити.

–Господи, Світі! Згадай хоча б отой польський серіал, де він грав американця. То було так правдоподібно, що навіть я захоплено дивилась. Він американський акцент відтворив ідеально! Сама знаєш, що він проходив курси акторської гри!

–Кать, я про нього нічогісінько не знаю... – спробувала відмахнутись, спостерігаючи за тим, як дівчата липнуть до Алекса.

Я передивилась всі випуски цього клятого шоу, не стримуючи емоцій. В основному я сердилась, відчуваючи розчарування. Не віриться, що він не мав можливості сказати мені.

–Гаразд, Світі, я йду додому, а ти лягай спати. Завтра важлива контрольна, Ясін нам її не дасть списати, тому раджу заснути зараз, щоб зранку прокинутись з ясною головою.

–Окей, одна цигарка і лягаю.

Катя роздратовано фиркає та йде додому.
А я розглядаю стоп-кадр з усміхненим Алексом. Мрія. Він так і залишиться моєю мрією. А ці темно-блакитні, сині очі ваблять так, що не відірватись.

Він мені писав, виправдовувався та просив пробачення. А я вирішила, що не варто відповідати. Зізналась сама собі в тому, що образилась. Хоча сама винна. Не варто було вірити. Він же зірка, а я проста дівчина.

Зітхаю та йду спати. Кінець кінцем, Алекс забуде про мене, якщо продовжу його ігнорувати.

Наступного ранку трапляється дивовижа – я прокидаюсь вчасно, встигаю поснідати і навіть дійти до квартири Каті. Ми зустрічаємось біля її дверей. Подруга здивовано розглядає мене, ніби я – привид.

–Доброго ранку! – вітаюсь, усміхнувшись.

–Привіт, Світі! Вперше бачу тебе так рано на своєму поверсі, – Катя замикає двері і ми заходимо в ліфт.

–Сама шокована, – знизую плечима.

–Алекс писав? – запитує подруга, від чого мої зуби мало не скриплять. Я майже не згадувала про співака. Ну хіба що разів зо сто за ранок.

–Писав, я не читала, – відповідаю правду, – а ще телефонував. Я не брала слухавки.

Виходимо з під'їзду і прямуємо в сторону зупинки. Сьогодні спекотно.

–Світі, ну чому ти так? Він уже мав би закінчити свої зйомки!

–Кать, я не збираюсь все життя змагатись з такими, як вони...

Здригаюсь від того, що могло б між нами бути. Яскраві картинки наших побачень, котрих ніколи не відбудеться, спливають в голові. Відчуваю біль у грудях. І на що я тільки сподівалась? Наївна...

–Ти не права, Світі. Я б на твоєму місці...

Я перебиваю подругу:

–Ти не на моєму місці, Кітті! І досить вже про Алекса, не хочу чути його імені!

Сусідка, що йде попереду, обертається та здивовано зводить брови. Вітаю її, усміхнувшись, і вона одразу ж забуває про нас, байдуже відвернувшись.

На парах стає занадто нудотно, тому я заходжу в інстаграм. І бачу фото Алекса. Він в аеропорту, здається, десь ще там, за кордоном. На носі темні окуляри, з-під котрих визирають гарні очі. На вустах зваблива усмішка.

«Чекаєш мене, столице?»

Відчуваю, як серце калатає за грудьми. Він вертається. Показую подрузі фото і вона якось дивно на мене дивиться. Згадую, що нагримала на неї з приводу Алекса. Прошу пробачення, після чого Катя шепоче на вухо, що все ще попереду. А от я в цьому не впевнена. Хочеться таких стосунків, щоб не ділити свого хлопця з іншими. Алекс – не мій варіант. Але як же б'ється серце!

На культурології Ясін знову натякає про автограф, чим добряче псує настрій. Віддати свій? Не хочеться... Музики ж його я не розлюбила. Навіть навпаки...

На роботі настрій псується остаточно, коли Якс просить сходити з ним у неділю до цирку. Серйозно? Цирк? Проте колега запевняє, що це всього лиш дружня зустріч та нічого більше. Погоджуюсь, бо він аж якось занадто жадібно просить.

Ввечері, після зміни почуваюсь розбитою. Болять ноги, а ще голова – від частого паління. Кинути б цю згубну звичку... Так і засинаю, роздумуючи про цигарки та їх негативний вплив. Розумію, що шкідливо, але відмовитись не можу.

Наступний день, субота видається вкрай важким на роботі. Так завжди. У вихідні народ більше відпочиває, більше їсть ласощів. Мені здається, що сьогодні всі, абсолютно всі жителі Києва вирішили відвідати саме нашу піцерію. Дивлюсь на годинник – до кінця моєї зміни залишається ще 3 години, а ноги уже відвалюються від втоми, голова гуде в тон печі й не хочеться нічого, крім як простягнутись на своєму ліжечку і солодко заснути.

Та, на жаль, я стою і повторюю одні й ті ж механічні дії раз з разом. Але найбільше дратує не робота і не втома, а витріщака, погляд котрого відчуваю всім тілом. Зазвичай я на них не звертаю уваги, ігнорую, не дивлюсь, проте цей тип сидить уже доволі давно. Безхатько якийсь чи що? Наважуюсь підвести погляд. Ні, не безхатько. Гарно одягнений, аж занадто гарно. Сорочечка кольору морської хвилі, піджачок трохи темніший, зелений. Не спекотно йому в такому прикиді? А йому личить, все по фігурі. Тільки окуляри оченята закривають. Авіатори, на пів обличчя. І картуз геть не доречний до такого вбрання. Сидить, кулаком підпирає підборіддя і спостерігає.

А в мене по спині дріж пробігає... це... він? Не може бути.. Волосся, наче схоже... та й... о матінко, він ворушиться! Скільки ж я його розглядала так? Але я мушу знати — він чи ні...

Приспускає авіатори, а за ними очі... його очі й зовсім не самотні, як колись, а з веселими іскринками. Не знаю, що в мене в той момент в руках знаходиться. Чи то піца, чи сир, падає на підлогу. А він сидить і усміхається!

–Світі, ти як? Все в порядку? – Якс стурбовано оглядає незнайомця, помітивши мою паніку. – Ти зблідла.

О ні! Косметика! Я сьогодні так спішила на роботу, що й не нафарбувалась.

–Я сходжу на перерву, гаразд? Щось мені зле...

–Так, так, йди звичайно. Ми тут справимось. Ми ж команда, пам'ятаєш?

Я кидаю погляд на Алекса – він вигинає одну брову і я все розумію. Якс. Цей телепень завжди мене підводить. Проте чого мені сподіватись на суперзірку і видумувати її ревність там, де її апріорі бути не може. Я швиденько накидаю кофтину поверх форми і виходжу через головний вхід. Алекс мовчки підіймається та йде за мною. Відкриваю курилку і впускаю туди хлопця. Нам не дозволяють приводити сюди сторонніх, та у цю мить мені начхати на все. Не вистачало ще, щоб Алекса тут впізнали. Звільнять – знайду іншу роботу. Піцерій в столиці тьма.

–Як ти мене знайшов? – нервово суну цигарку між губ і чиркаю запальничкою. Блискає невелика іскорка, та вогню немає. Алекс знімає картуза та окуляри, кладе їх на столик. Дивиться на мене засмученим поглядом.

–Паління шкодить здоров'ю, – співак витягує цигарку з мого рота та зминає вщент. – Ти не говорила про те, що маєш цю дурну звичку.

–Я кидаю, – відповідаю я своєю стандартною неправдивою відмазкою. Чорта з два я кину палити. Ніхто мене не змусить. Я дістала ще одну цигарку і прийнялась нескінченно чиркати запальничкою в пошуках вогню.

– Ти не питав, от і не говорила. Тепер твоя черга відповідати.

Довгоочікуваний вогник спалахує і я можу відчувати дим у своїх легенях. Тіло в мить розслабляється і я присідаю на диван, махнувши рукою на крісло. Хлопець мовчить, проте витягує підпалену мною цигарку з рук, тушить її об попільничку і говорить:

–Геолокація під фото. Минулого року. Тут.

Я підпалюю нову цигарку і насолоджуюсь подвійним наркотиком. З палінням все зрозуміло, а от другий... Від Алекса неможливо відірвати погляд. Високий, навіть коли сидить, розвалившись в кріслі. Красунчик до неможливості. Не дарма ж дівчата з розуму сходять за ним. Волосся, хоч і укладене, проте виглядає природно, на висках набагато коротше, як зараз модно. Очі пронизують своєю синявою, аж мурашки потилицею повзуть. Важко, проте погляд так і не відводжу, вивчаю його, як і він мене. Пильно, з якоюсь жадобою. Брови настільки ідеальні, що мені аж соромно за свої кущі стало. Та невже гримери їх підмальовують? Я ледь поборола бажання бігти за пінцетом, щоб довести мої джунглі до ладу. Уже мовчу про вії, такі несправедливо довгі, що дівчатам зась. І в довершення всього ідеально обмальовані вилиці, пухкенькі губи та розкішна засмага.

Алекс знову простягає руку до моєї цигарки, проте в цей раз я встигаю випередити його.

–А-а-а! – хитаю пальцем, мов неслухняній дитині. – Мені ще три години ковбаситись тут, а мене більше не відпустять. Прекрасно виглядаєш, до речі.

Руки нервово тремтять. Сподіваюсь, що зі сторони це непомітно. Співак залишає свої спроби забрати мою цигарку, тому я далі задихаюсь гидким димом.

–Якщо тобі цікаво, то я повністю усвідомлюю, що в мене залежність. Як і усвідомлюю те, що не можу покинути. Але перш за все – не хочу.

–Ти покинеш, вибору в тебе не буде, – спокійно говорить Алекс, нахилившись до мене так, що його обличчя опиняється близько до мого. Його очі бігають по моєму обличчю, мені стає соромно і щоки червоніють.

–Щось не так, Алексе? – тихо запитую я і відводжу погляд від хлопця.

Спілкування ну ніяк не в'яжеться. В онлайн все набагато простіше. По спині без упину біжать мурашки, я обхоплюю себе за плечі. Чи то від присутності хлопця, чи то від холоду, чи від того, що я уявляю, наче Алекс зараз піде, а я не отримаю більше повідомлення від нього...

А уже через 10 секунд мені на плечі лягає той самий піджак, мене окутує аромат дорогих парфумів і неймовірне живе тепло. Тепло його тіла. Я дивлюсь йому в очі, розглядаю в райдужках тоненькі смужечки, що йдуть від зіниці, трішки світліші, вони додають глибини й так бездонним очам. Маріанська впадина, не менше. В них хочеться купатись. Ох і вляпалася ти, Світі! Ох, і вляпалася! В такі очі неможливо не закохатись! Та хіба ж я зможу тягатись з мільйонами жінок, фанаток зірки?

–Все навіть краще, ніж я уявляв, – так само тихо відповідає Алекс і поправляє моє волосся, що вибилось з-за вуха, а потім проводить подушечкою великого пальця по щоці.

Я відсахуюся, підриваюся з місця та стаю напроти вікна, спиною до хлопця. Такий простий дотик, а в душі щось стрепенулось, зірвалось, наче атомна бомба і гулькнуло вниз живота, утворивши там гарячий клубок, як вогненна куля.

–Алексе... ні... – руки тремтять і тонка цигарка ніяк не потрапляє між губ. – Ні...

–Що ні? – чую прямо за моєю спиною. Завмираю.

–Не підходь, Алексе. Я серйозно. Нам не варто... Ти он хто! – я підіймаю руку вище голови, щоб умовно показати його соціальний статус. – А я... Я ніхто. Так не буває. Казок не буває в житті. Ми просто спілкуємось. Просто друзі.

Я насмілююсь подивитись йому в очі. Вираз обличчя хлопця не змінюється, він досі вивчає мене, здається, до кінчиків волосся. Стоїть прямо переді мною. Якби я трохи не відхилилась назад, то точно торкнулась носом його підборіддя. Такої близькості не повинно бути між нами. Ні! Я ступаю назад, торкнувшись спиною шибки вікна. Ну хоч якісь 30 сантиметрів...

–Знаєш, за все моє життя мене жодного разу не відправляли у френдзону. Посилали в те саме місце, так. Але щоб отак стверджувати, що «ми просто друзі»... хм... Ти перша. Світі, ти справді...

–Мовчи... мовчи... мовчиии...

Я затуляю вуха руками, щоб не чути, що він там говорить. Щоб не отримати хоч краплю надії, яка потім розвалиться і розіб'ється, мов кришталева ваза. Не хочу закохуватись... Ще не пізно вигнати його і наговорити жахливих слів, щоб забув, як і всіх інших. Але не можу я, не можу... Дивлюсь в очі, Маріанські впадини й тону, погибаю в них, у ньому.

Замовк, як і просила.

– Або друзі, або ніхто...

Алекс хвильку вагається, а потім каже отим своїм голосом, наче співає:

–Друзі.

–Мені пора йти, мене чекають, – кажу невпевнено. Не хочеться далі працювати, а лиш дивитися на нього...

–Я хочу все пояснити. Зустріньмося через три години, – пропонує Алекс. А я все ще не можу відвести погляду від його очей.

–Для чого це тобі?

–Хочу, щоб ти знала правду.

–Я подумаю, – відповідаю, виходячи з курилки.

–Тоді до зустрічі через три години, – задоволено відповідає він, ступаючи слідом.

–Я ще не погодилась! – заперечую, замикаючи двері, при цьому погляд прикутий до хлопця.

–Ти не відмовилась, – усміхається Алекс, одягаючи картуз та окуляри, – через три години, Світі.

Він йде не відвертаючись, спиною вперед, а я залишаюся стояти біля курилки.

Звісно, я уявляла зустріч з ним. Вигадувала в голові діалоги, котрим не судилось стати живими. Навіть бачила нас обох зі сторони. Але не думала, що так важко стане боротись із собою...