18

–Щоооо? – давлюсь яблуком і починаю кашляти.

–Ти... Я просто уявив... ох... Картинка ніяк з голови не виходить.

–Розумію, в мене теж таке було на днях, – бовкнула, не подумавши. Ой, лишенько!

–Щооо? – тепер уже Алекс прифігів на іншому кінці проводу.

–Проїхали! Я завжди мріяла побувати на Лазурному узбережжі. Була підлітком і дивилась «Холостяка», там вони знімали епізод на Лазурному берегу. Мені сподобалось. Тепер мрію про те місце.

–Ти дивишся такі шоу? – якось дивно запитує Алекс. В його голосі я чую настороженість.

–Мені було тринадцять, а може й менше! Я уже давно виросла і не дивлюсь телик. Туфта ці всі холостяки, не вірю в них. Хоч і виглядають казково.

–Ну і правильно, не вір. Казок в реальному світі не існує, – голос Алекса наче затремтів.

–В тебе там все в порядку? Ти зайнятий? Щось не так?

–Ні, все гаразд. На черзі іграшки.

Голос його повеселішав моментально, і я викинула з голови неприємні думки.

–В дитинстві я обожнювала свій велосипед. Коліна зчесані були ціле літо. А от зараз улюбленої іграшки в мене немає. Люблю проводити час на балконі, в мене тут затишно.

–Круто. Люблю таке...

Ми розмовляємо довго, про все на світі. Про улюблені свята і дитячі трагедії. Про батьків і мого брата. Про маму Алекса і те, як їй зараз самотньо.

Хлопець обіцяє, що обов'язково нас познайомить. А ще він співає уривок нової пісні. Вона лірична, ніжна, про щасливе кохання. Інакша, не схожа на попередні. Вона жива.

Як же мені хочеться побачити його!

–Світі... В мене погані новини... – каже в кінці розмови Алекс і я все розумію.

–О, ні... Тільки не кажи, що ти не зможеш...

–Пробач... Це моя вина. Я... я тобі потім все поясню. Не зараз. Розумієш, у мене над головою стоїть людина, котра чує кожне наше слово....

–Якого дідька, Алексе? – серджусь я. – Ти не міг раніше сказати?

–Пробач.

–Час вийшов, – чую грубий чоловічий голос, який басить англійською.

– Дві хвилини нічого не змінять! - відповідає йому Алекс.

–Гаразд!– сердитий голос звучить ще гучніше.

–Світі. Послухай мене. Я не знав, що так вийде. Я буду писати тобі раз в три дні. Можливо частіше, якщо дозволять.

–Алекс, ти наче у в'язниці, – сумно промовляю. На очах виступають сльози.

–Гірше, – одне слово, а скільки болю в ньому. – Мені пора, Світі. Я сумуватиму. Я подзвоню, як тільки в мене з'явиться можливість. Цілую!

Зв'язок переривається.

–Катю, ти мені потрібна! – сльози течуть по щоках, коли я набираю номер подруги. – Я... приходь чим швидше.

–Вже лечу. Я зараз не вдома. Ярослав домчить мене за 10 хвилин. Тримайся.

Добре, коли маєш таку подругу. Котра прилетить з іншого кінця міста, тільки лиш попроси. Навіть пояснювати нічого не доводиться. Поки Катя десь там їде, я встигаю викурити сім сигарет, починає боліти голова. Дивно, що під час розмови з Алексом про паління я й не думала. Настільки зосередилась на хлопцеві, що забула про навколишній світ.

Катя залітає в мою кімнату і одразу кидається розпитувати, що трапилось. Я сиджу на ліжку, а подруга падає прямо біля моїх ніг і хапає мої руки. Важко розповідати крізь сльози, але я все ж справляюсь. Повідаю навіть делікатні подробиці, Катя лиш невесело усміхається.

–Світі! – Катя стискує мої руки, коли я закінчую розповідь. – Здається, він вляпався в якісь неприємності. Подумай, як йому там погано. Не будь егоїсткою! А що як його силою утримують?

По спині біжить холод. Це стало б гіршим жахіттям в моєму житті!

Ми ще довго сидимо з Кітті на балконі. П’ємо зелений чай з пісочним печивом і розмовляємо про навчання, відпочинок, літні канікули, Ярослава. Що завгодно, тільки не торкаємось теми Алекса.

Перед сном я пишу йому повідомлення: «Ти в порядку? Я хвилююсь.»

Мабуть, через те, що я виспалась вдень, сон не йде. Гортаю стрічку інстаграму, вчу економіку і навіть граю давно закинуту через брак часу гру. О третій ночі бажаю Алексу солодких снів та все ж якось засинаю. Пари наступного дня я збираюсь прогуляти. Ясін мене прикінчить.

Прокидаюсь я пізно і з відчуттям квадратної голови. Вирішую, що кращим антидепресантом стане прибирання, тому перебираю всі речі на балконі та в кімнаті. Назбирую три здоровенних сумки речей, одну з яких виношу на смітник, а дві інших (одну з дитячими іграшками, іншу – з непотрібним мені одягом) залишаю в коридорі. Віддам ці речі відомим блогерам, що займаються благодійністю. Хотіла познімати всі плакати, але не змогла, тим більше пора уже збиратись на роботу. Зроблю це в наступний свій вихідний. Обов'язково.

Перед початком зміни приходить повідомлення.

«Я тепер, як песик. Став на задні лапки – отримую гостинець. Полаяв по бажанню – отримую гостинець. Мерзота. Сподіваюсь, в тебе справи набагато кращі. Цілую.»

«Алекс, поясни! Я хвилююсь!»

Проте він не пояснює. І я почуваюсь тривожно. Здається, що мене зараз схоплять і стануть знущатись, як над Алексом. Страх окутує серце і душу.

«Мені страшно. Я боюсь, що з тобою твориться щось погане. Ти точно береш участь у тому проєкті, а не потрапив у халепу?»

«Мені уже починає здаватись, що мене викрадуть і зв'яжуть.»

«Де ж ти, Алексе? Ти мені потрібен»

Він відповідає посеред ночі, коли я сплю. Тому відкриваю повідомлення тільки зранку.

«Ну чого ти, Цукерочко? Не бійся, зі мною все гаразд. Просто морально добивають. Я вліз в це не по своїй волі, але міг відкупитись грошима. Просто не захотів. Тепер шкодую.»

«Цей кошмар закінчиться, він тимчасовий. Цілую!»