–Світі, він такий кльовий! Ти бачила його милі щічки? – верещить Катя у слухавку наступного ранку. – Це любов з першого погляду. Ярослав такий... такий... у нього батьки бізнес тримають. Він вчиться в Польщі, уявляєш? Останній курс. Це тааак круто! Який же він симпатичний! І веселий... і... ми ходили в кіно, а потім у ресторан. Не дешевий, я тобі скажу. І гуляли в парку. Я закохалась, Світ! Він – моє перше кохання. Я точно це знаю, Світі! Чого ти мовчиш? Скажи хоч щось?
Подруга на секунду замовкає і я нарешті можу хоч щось сказати:
–Ти ж лепечеш так, що й слова не вставиш! Він симпатичний, так. Але, Кать, ти впевнена, що він не самозакоханий? Виглядає так, ніби...
–Та що ти таке кажеш, Світі? – весело перебиває мене подружка. – Він – ІДЕАЛ!!!
Я прямо бачу, як вона в цю хвилину підводить погляд у стелю і підіймає руки, розкинувши пальці, як у старенькому мемі про шедевр.
–Може й так, – погоджуюсь з подругою. – Мені пора збиратись на роботу. Пиши, якщо трапиться щось цікаве.
–Гаразд, подруго! Цілую! Па-па!
–Бувай!
Прийшовши на роботу, першим ділом пишу Алексу, щоб телефонував рівно о дев'ятнадцятій. Наводжу будильник на 18:59 і з бадьорим настроєм поринаю в роботу. У Якса сьогодні вихідний, тому ніхто не дістає мене, не заважає пірнати у свої думки. Я уявляю зустріч з Алексом, уявляю його карколомну посмішку, котра зводить з розуму. Піци роблю на автоматі, навіть не задумуючись. Робота не легка, чого тільки варт встояти на ногах 8 годин. Добре, хоч є регулярні перерви і обід. А ще зарплатня, на котру можна відриватись і купувати всілякі ніштяки. Сигарети, наприклад (так, так, я залежна, пам'ятаю). Ще одним мінусом в роботі є те, що кухня наша відкрита і часто люди сідають за стійку, роздивляються з неприхованим захопленням, усміхаються і схвально підіймають великі пальці вгору. Круто звичайно, що їм таке подобається, але я не люблю надмірної уваги до себе. Бути в центрі уваги – це більше для Каті, не для мене. Хах! Сказала та, що сподівається на стосунки з тим, хто має дев'ять з половиною мільйонів підписників в інстаграмі. ХА-ХА-ХА!
Помічали коли-небудь, якщо чекаєш якусь подію, то час тягнеться так повільно, наче його хтось навмисне розтягує, як розплавлений сир на піці, коли береш один шматочок? Я поглядала на електронний годинник два рази за хвилину. Я не жартую! Мене мало не нудило від того, як цифри повільно змінюються на сіренькому екранчику. А коли до телефонного дзвінка залишились лічені хвилини, я стала нервувати. А що як він не зможе подзвонити? Що як це все фарс і він просто заб'є на мене?
За хвилину до 19:00 вилітаю з приміщення і мерщій дістаю цигарки. Руки тремтять, серце норовить розбити ребра. Хвилини, як і сигарети йдуть одна за одною, мало не рівняючись. На п'ятій зупиняюсь. От би й час зупинився.
Алекс не телефонує. Обіцянки-цяцянки. Чекаю ще кілька хвилин і вже збираюсь вертатись, аж раптом телефон оживає.
«Алекс телефонує»
–Алло!
–Світі! Мене затримали! – захекано відповідає він. – Я встиг? Встиг?
–Кілька хвилин. Лише кілька хвилин, Алексе.
–Я... здається, це так не працює... я не зможу звільнятись рівно о дев'ятнадцятій. Маємо вигадати щось інше.
–Ти можеш просто телефонувати, а я передзвоню, як тільки мене відпустять на відпочинок.
–Де ти працюєш, Світі? – запитує трішки сердито Алекс.
–Хіба я не говорила? В піцерії...
–Серйозно? Обожнюю піцу!
–Всі обожнюють піцу! – сміюсь у відповідь.
–Правда? Я думав, що унікальний.
Він говорить ці слова настільки здивовано і серйозно, що я знову сміюсь. Алекс і справді унікальний, тільки в іншому, у своїй музиці, в харизмі, чарівності. Ех, невже я справді могла сподобатись ЙОМУ?
–Світі, – продовжує співак, коли я замріяно зітхаю, – дзвінки до мене занадто дорогі, я досі за кордоном. Використовуй месенджери для цього, гаразд?
–Не люблю месенджери, – знизую плечима так, ніби він зможе це помітити. – Вони спотворюють звук. Голоси в них не такі.
–Тоді я передзвоню. Як щодо завтра? Ти працюєш?
–Працюю, – сумно видаю я, розуміючи, що часу залишилось обмаль. – Мені пора, Алексе. Хороших тобі снів.
–Світі?
–Так?
–Я буду писати тобі весь час, що в мене залишився. А ти мені потім відповіси. І я все прочитаю, обіцяю.
–Бувай, Алексе.
–Гарного вечора, Цукерочко.
Я першою закінчую розмову. Здавалось би, маю відчувати ейфорію. Але на душі нудьга і нестерпна потреба спілкування.
Решту зміни ходжу, наче в дурмані. З однієї сторони чую, як приходять повідомлення і це гріє душу, а з іншої – боляче, наче щось не так. Повідомлення сиплються одне за одним. І не тільки в інстаграмі. Месенджери тріщать без зупину.
–Тебе що там Інтерпол розшукує чи що? – обурено запитує Надя, котру уже дістав постійний дзвін мого телефону.
–Ага, за вбивство однієї людини, котра носа свого сунула туди, де їй не місце.
Я чесно хотіла прочитати всі повідомлення вдома, загорнувшись в теплу ковдру. Щоб отримати більше кайфу. Але хіба ж втримаєшся, коли уже почала?
#97 в Молодіжна проза
#1216 в Любовні романи
#589 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.04.2023