11

Прокидаюсь від сонячного проміння і душного повітря.

Сьогоднішній день обіцяє бути теплим, як і вчорашній. І це прекрасно, тому що в мене сьогодні законний вихідний.

Забути про навчання, про роботу і податись з Кітті на край світу. Тобто, в тату-салон. Вона все ж наб'є собі на спині червоні маки. Подруга давно хотіла собі татуху, сьогодні її мрія здійсниться. Вчора Катя дізнавалась у Бджоли, де краще його зробити і після пар ледве вмовила один з кращих салонів записати її на сьогодні. Отака от моя подруга нетерпляча.

Салон виявляється мансардою багатоповерхівки в тихому спальному районі Києва. Атмосфера тут похмура і навіть трохи моторошна. Темні, чорні стіни з кроваво-червоними плямами, без вікон і стін. Просто одне величезне приміщення зі стійкою і кількома місцями, де проходить сам болючий процес. Хоча стіни в салоні темні, штучного світла майстрам вистачає з головою. А ще тут є дошка з фотографіями, до котрої я одразу підходжу, щоб роздивитись щасливих носіїв новеньких татуювань. Різноманітні малюнки, трохи припухлі, з почервонінням на краях. Задоволені посмішки і підняті вверх пальці.

–Круто тут! – Катя підходить ближче, розглядаючи картинки. – Сказали зачекати 5 хвилин, вони там щось готують. О, глянь! Тут чувак з величезним кактусом на спині! От сміхота! А тут голі груди! І як люди тільки не соромляться? От феміністка...

Останнє слово Катя говорить якось дивно і навіть на мить завмирає, а потім переводить погляд на мене. В її очах здивування і захоплення одночасно.

–Що там? – запитую і підхожу до подруги. Роздивляюсь фото, бачу кактуса. Не такий він уже й здоровенний. А у феміністки груди замальовані. Одна фотографія притягує погляд до себе і з мене виривається здивоване «Ого...». На зображенні стоїть Алекс, сексуально піднявши край футболки так, що звідти виглядають чорні візерунки. Я знала, що в нього є тату у вигляді скрипкового ключа. Це символ музики як відданість своїй справі. Тепер я знаю, що він набивав його тут. Дістаю телефон і фотографую цю чарівність. Алекс посміхається на цьому фото моєю улюбленою усмішкою. Чи буде вона адресована мені одного дня?

Не вагаючись надсилаю фото співаку і дописую, що ходжу за ним по п'ятах. А потім додаю смайлик, щоб не подумав, начебто я маніячка. Відповіді немає.

Весь сеанс Катя мало не пищить від болю. Я намагаюсь її заспокоїти, відвернути увагу, як можу. Кінець кінцем через кілька годин між лопатками у Каті з'являються три яскравих квітки. Червоні маки для моєї подруги, як горішок для білки з «Льодовикового періоду». Катя з дитинства обожнює ці квіти. Вона часто літом гостювала у бабусі з дідусем, котрі живуть в селі. Там є поле червоних маків, на котрому подруга провела значну частину дитинства.

–Маки цвітуть дивовижно. Жаль, лиш букетик живе не довго, – говорить часто Катя. – Пелюсточки обпадають мало не одразу.

Поки я чекаю, коли подруга нарешті відчепиться зі своїми запитаннями від майстра, в салон заходить хлопець. Симпатичний, з милими ямочками на щічках, русявим волоссям і стильно одягнений. Не мій тип. Занадто він нарцис. Явно, що любить перш за все себе. А от Каті він подобається з першого погляду. Подруга навіть покривається милим рум'янцем. Ну все, можна йти додому! День коту під хвіст!

Нарцис, мило усміхаючись, підкочує до моєї подруги і зачаровує своєю харизмою, крутістю мажорською.

–Кать, я піду, мені ще економіку вчити, – вклинююсь у флірт парочки і подруга винувато дивиться на мене, мовляв, пробач, Світі, але він крутіший тебе.

–Гаразд. Я зателефоную ввечері. Це Ярослав, до речі. А це моя подруга Світі.

–Бувай, Катю. Приємно познайомитись, Ярославе.

Нарцис киває у відповідь і проводить мене поглядом. Я йому не сподобалась. Цікаво, річ у тім, що я вища за нього чи може занадто проста. Я не ображаюсь на подругу. Привикла, що на неї звертають увагу хлопці. Вона гарна, дійсно гарна. Мініатюрна шатенка з сірими очима, маленьким ніжним носиком і майже завжди з нафарбованими червоною помадою губами. На неї звертають увагу. В таких закохуються з першого погляду. Заради таких звертають гори і дістають зірки з неба. А я... я просто Світі. «Мегатрон» в спідниці. Хоча спідниць я не ношу. І суконь теж. Занадто довгі ноги, тому це виглядає, наче я жираф.

В автобусі одиноко, він напівпустий. В соцмережах голяк. Алекс теж мовчить. Замість того, щоб їхати додому, виходжу раніше і йду в сторону Дніпра. Пляжі ще пусті, оскільки вода не встигла прогрітись, а тому й люди не спішать купатись. Дістаю з рюкзака конспект економіки підприємства, котрий там завалявся і сідаю на нього. Все одно мені власними силами не скласти цей іспит. Доведеться списувати.

Теплий вітерець розвіває моє волосся і ганяє хвилі по прозорій воді. Дістаю цигарку і в грудях аж лоскоче від передчуття отруйного диму. Так, я залежна, я знаю це.

Дніпро неймовірний в цю пору. Квітень обіцяє бути теплим, тому через кілька тижнів на пляж вийдуть перші охочі позагоряти й поплавати, збовтають воду, засмітять пісок. Зараз вода прозора, але темна на глибині, виглядає ворожо. Так і чую від неї: «Не ходи! Уб'ю!»