7

Я показую непристойний жест язиком, натякаючи на «рожеві» стосунки між дівчатками. У чоловіків відвисають щелепи, жінки невдоволено переговорюються і мало не плюються. Здається, нам ще далеко до Європи з її сучасними поглядами на стосунки. Хтось позаду нас говорить, що ми пранкери і минулого разу називали одна одну Поліною та Явдохою. Катя з останніх сил стримується і витягує мене з автобуса, як тільки двері відчиняються. Ми вивалюємось на зупинку, ледь не падаючи зо сміху. Кітті тримається за живіт, у неї на очах сльози. Косметика погрожує розтектись по всьому обличчю.

Коли ми приходимо до тями, то розуміємо, що вийшли зарано. До універу човгати ще хвилин 10. Перша пара починається через 7 хвилин. Ми летимо, спотикаючись об усе, що тільки можна. Благо, що Катя не на підборах. Вона сьогодні одягла балетки, мабуть, відчувала, що нам світить марафон. Через 7 з половиною хвилин ми стоїмо на порозі аудиторії.

Наш викладач культурології – Олександр Макарович – уже за кафедрою. Він не любить тих, хто запізнюється. Але зі скрипом зубів дозволяє нам зайняти місця. Здається, в нього хороший настрій. Я сідаю на наше звичне місце – третю парту біля вікна і тихо дістаю конспекти, поки Ясін (Олександр Макарович) нагадує, що за тиждень ми будемо писати контрольну прямо на лекції. Всім потоком.

–Не боїтесь, що ми будемо списувати, Олександре Макаровичу?– запитує Іваненко з паралельної групи, хитро посміхаючись. Хлопець завжди лізе на рожен.

–Ти б краще за екзамен хвилювався, Іваненку. – Олександр Макарович дивиться на студента з іронією і той перестає посміхатись. Проте всі інші сміються. Я хочу сказати Каті, що, здається, хлопець завалить екзамен, але розумію, що подруги немає. Оглядаюсь і знаходжу її на задній парті біля Ореста, що має прізвисько Бджола, а ще забиті рукави. Дідько! Катя таки наважилась на тату.

Сидіти без подруги нудно, але Ясін говорить швидко, тому часу бити байдики немає. Краще б вона не сідала туди, хоч би будила мене час від часу. Я все-таки цілу ніч не спала. Ясін хоч і не говорить монотонно, проте я засинаю, підперши голову однією рукою, а іншою тримаю ручку над конспектом і час від часу вожу нею, коли прокидаюсь.

–Рудник і Бджоляр! – будить мене голос викладача і я мало не підриваюсь на ноги – звикла чути наші прізвища разом. Завжди були Рудник і Петриченко.

– Я вас не вижену тільки через те, що сьогодні в мене офіційно з’явилась наречена і я маю піднесений настрій.

Жіноча половина аудиторії загуділа, всі переговорюються і тільки й чути: «Наречена, наречена, наречена». Катя теж розчаровано і ображено дивиться на Ясіна. Вона ще з першого курсу фанатіла від нашого історика. Всі замовкають, як тільки викладач підіймає руку. Це значить, що пора замовкнути, інакше бути катастрофі.

–Даю Вам, Катя, шанс пересісти до своєї подруги і заодно будити її, коли вона засинає. – Олександр Макарович переводить погляд на мене і я відчуваю, що червонію. Ну й сором! Це ж треба було попастись!

Весь залишок лекції ми мовчки конспектуємо щось про естетику і її категорії. Поняття не маю, навіщо нам, економістам, це безглуздя. Проте Каті подобається. Подруга час від часу штовхає мене, щоб я не спала.

Здається, Ясін дивиться на мене з жалістю. Дожилась, мене жаліє найсуворіший наш викладач. Який, до речі на радощах від того, що в нього тепер є наречена, відпустив нас за 10 хвилин до кінця лекції. Ми збираємо речі та мовчки стаємо в чергу, щоб вийти з аудиторії.

–Кітті, зачекай! – гукає подругу той самий Орест Бджоляр, з котрим вона розмовляла недавно. Мить і він уже пробрався крізь натовп до нас. – Може сходимо в кіно ввечері?

Видно, що хлопець трохи нервує, кусає губу зсередини, чи можливо таким образом грається своїм пірсингом. І хоч Каті він подобався раніше, хоч він і залишається симпатичним хлопцем, я уже точно знаю, що подруга відмовиться.

–Вибач, Оресте. У мене є хлопець, – винувато знизує плечима Катя. Так, подруга моя грає, наче в оскароносному фільмі, ніякого бойфренда в неї немає. Це лиш відмазка.

– І, до речі, я не люблю, коли мене називають Кітті.

Звичайно, що вона дуууже сильно применшує значення слів «не люблю». Раніше подруга звіріла, коли її називали цим милим японським поп символом. І я відчуваю вину за її прізвисько. Тому що його придумали одразу ж після того, як я всім оголосила, що тепер я – Світі. Тоді нас і прозвали – Світі й Кітті.

Каті не сподобалось. Вона мало не силою відучувала знайомих від тупого (а, на мій погляд, милого) прізвиська. Але їй не вдалося. Навіть мій «Мегатрон» не зрівняється з «Кітті», котре прилипло до неї, здається, на все життя. Катя думала, що в універі ніхто не дізнається про кличку, але на економічному факультеті вчились випускники нашої школи... ну і... самі розумієте.

Я й сама час від часу називаю подругу Кітті. Коли злюсь на неї, наприклад. Або дражню. Мені можна, я її люблю, а вона мені пробачає. Але, якщо подруга дізнається, що я її й в думках так називаю – мені хана. Кінець. Абзац. Капут. Вона мене з’їсть живцем, як аборигени з’їли Кука.

–Просто Катя, – подруга посміхається мило і прощається з сумним Орестом. Здається, хлопця добряче обламали.