Світ чарівників

Розділ 16

Дуглас зустрів нас грозовим небом і затяжною зливою. Ми повільно брели до найближчого дешевого хостелу з єдиним бажанням — якнайшвидше опинитися під дахом і змити з себе дорожній бруд.

— Цікаво, тут продаються парфуми? Мають же! — Патрік, попри загальну втому, з азартом озирався на всі боки. — Є така мережа магазинів — «Douglas». Вона просто зобов'язана бути в місті Дуглас! Уявляєте, як це було б помпезно?

— Ми не підемо в магазин парфумів, у нас немає часу, — відрізала Емма, ховаючи ніс у комір.

— Ти знаєш, де шукати Маргарет? — запитав я в Івінн.

— Там, де можна вирізати серце дитини й вшити його темному магу... — вона важко зітхнула. — Уявлення не маю. Такі угоди можуть укладати де завгодно, але точно не в межах міста: надто ризиковано, багато людей і спостерігачок. Я б ставила на місця в глушині — серед покинутих сіл або в напівзруйнованих будівлях.

Ми хлюпали просто по калюжах, змирившись із тим, що взуття вже повністю мокре. Подекуди вздовж вулиці скрипіли вікна й миготіли рідкісні ліхтарі. Місто було абсолютно порожнім.

— Давайте почнемо пошуки уже сьогодні, — запропонував я.

— У таку погоду?! — буркнув Мілл.

— Навіть у таку погоду її можуть убити. Правда, Івінн?

Івінн лише коротко знизала плечима і зупинилася біля дверей із сірою вивіскою «Бродяга Невтомний».

— Хто хоче — може йти зараз. Решті краще виспатися й продовжити пошуки вранці, так буде найпродуктивніше. Нам доведеться прочесати весь острів уздовж і впоперек, і якщо вдень видимість тут чудова, то вночі на пагорбах може бути важкувато. Особисто я йду зараз: імовірність зустрічі в темряві вища, і тоді нам точно знадобиться хтось із паличкою.

Вона зі скрипом відкрила важкі двері хостелу.

— Хто залишається?

Друзі виглядали зовсім виснаженими й побитими. Сьогодні вони й так зробили для мене неможливе.

— Ідіть спати, — м'яко сказав я.

— Але, Джейку... — почала Емма.

— Ні. Ви втрьох почнете пошуки вранці. Зараз, у дощ і темряву, ви тільки захворієте або остаточно виб'єтеся із сил. Ми з Івінн підемо удвох.

— Отже, вирішено, — рішуче кивнула Івінн і першою пірнула всередину будинку.

Щойно ми переступили поріг, як з-за стійки долинув різкий басовитий окрик:

— Місць немає!

Чоловік у червоному піджаку, із зализаним волоссям і неприродно довгим носом, навіть не підняв голови. Івінн пішла до стійки, струшуючи краплі з плаща.

— Що, зовсім? Невже в таку зливу не знайдеться навіть жалюгідної комірчини під сходами?

— Мені дуже шкода, але ні, — відрізав рецепціоніст, і в його голосі почулося роздратування.

— А якщо я запропоную... — Івінн на секунду замислилася. — П'ять галеонів?

Сивий чоловік прицмокнув і повільно поглянув на неї поверх окулярів. У холі запала важка тиша, яку порушував лише рівномірний стукіт дощу по склу.

— Ви жартуєте?

— Одну кімнату для п'ятьох, — Івінн виклала на прилавок п'ять золотавих монет, які тьмяно блиснули в напівмороку. — З душем і сніданком, будь ласка.

Обличчя рецепціоніста миттєво розгладилося. Він спритним рухом згріб монети й, не втримавшись, спробував одну на зуб.

— Що ж... добре.

Після цього він витяг з-під столу масивний ключ і торкнувся долонею стіни за своєю спиною. Кладка здригнулася, камені з тихим шурхотом поповзли вбік, відкриваючи прихований прохід.

— Ого... — промовив Патрік.

Івінн і адміністратор одночасно кинули на нього стривожені погляди. Патрік одразу знайшовся:

— У вас... разючий інтер'єр. Скажіть, це бароко чи щось більш авангардне?

— Ні, це звичайна чорна фарба, — буркнув чоловік, простягаючи ключ.

Ми піднялися на другий поверх у невелику квартиру з двоярусними ліжками. Міллу й Еммі після пригод зі смітником явно потрібен був гарячий душ, як і мені, але часу було обмаль — ми й так втратили чотири години. Я зловив погляд Івінн і коротким кивком підтвердив, що готовий вирушати просто зараз.

— Візьми це, — Патрік наздогнав мене вже біля самого виходу й простягнув щось важке й обгоріле. — Вона допомогла один раз, може, допоможе і вдруге.

Я взяв книгу: «Підготовчі курси...» — останнє слово на обкладинці вигоріло.

— Дякую.

Я кивнув Патріку на прощання, і ми з Івінн вийшли в ніч.

Невдовзі міські вогні залишилися позаду, змінившись порожньою трасою і безкраїми полями, що йшли за горизонт. У тиші все здавалося оманливо спокійним: вітер зовсім ущух, лише десь удалині кричала сова.

— Давай зійдемо з дороги. Підемо полем, — запропонувала Івінн.

Вона звернула в поле давно висохлої, нескошеної пшениці, і я пішов за нею. Якийсь час ми йшли мовчки, не бажаючи порушувати нічну гармонію навколо, аж поки Івінн не заговорила:

— Розкажи мені про ваш світ.

— Я б із радістю, але втрата пам'яті... Можу розповісти тільки те, що пам'ятаю загалом.

— У вас справді в кожної людини є такі… телефони?

— Ну, так вони тепер є в кожного. Я б показав, але мене поховали без нього.

Івінн насупилася, обмірковуючи почуте.

— І в Патріка?

— Так, він не виняток. Якщо ти не зовсім відлюдник, він у тебе є.

— Навіщо він йому?

— Ну-у, пам'ятаєш, ви з ним говорили про інтернет? Так от, через нього люди користуються інтернетом. Це дає їм можливість спілкуватися на відстані, обмінюватися фотографіями або дивитися відео. Загалом, усе те саме, що й у звичайному житті, тільки це відбувається набагато швидше й на відстані.

— І Патрік теж так спілкується з іншими?

— Та-а-ак... — я почухав потилицю й поспішив додати: — Але не з іншими дівчатами, якщо ти про це.

Івінн ледь помітно усміхнулася, дивлячись кудись уперед.

— А я могла б спілкуватися з ним? Якби я була у своїй школі, у своєму світі, а він — у своєму?

— На жаль... найімовірніше, ні. Востаннє, коли ми були в петлі, телефон Мілла перетворився на марний шматок пластику.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше