Дуглас зустрів нас грозовим небом і затяжною зливою. Ми повільно брели до найближчого дешевого хостелу з єдиним бажанням — якнайшвидше опинитися під дахом і змити з себе дорожній бруд.
— Цікаво, тут продаються парфуми? Мають же! — Патрік, попри загальну втому, з азартом озирався на всі боки. — Є така мережа магазинів — «Douglas». Вона просто зобов'язана бути в місті Дуглас! Уявляєте, як це було б помпезно?
— Ми не підемо в магазин парфумів, у нас немає часу, — відрізала Емма, ховаючи ніс у комір.
— Ти знаєш, де шукати Маргарет? — запитав я в Івінн.
— Там, де можна вирізати серце дитини й вшити його темному магу... — вона важко зітхнула. — Уявлення не маю. Такі угоди можуть укладати де завгодно, але точно не в межах міста: надто ризиковано, багато людей і спостерігачок. Я б ставила на місця в глушині — серед покинутих сіл або в напівзруйнованих будівлях.
Ми хлюпали просто по калюжах, змирившись із тим, що взуття вже повністю мокре. Подекуди вздовж вулиці скрипіли вікна й миготіли рідкісні ліхтарі. Місто було абсолютно порожнім.
— Давайте почнемо пошуки уже сьогодні, — запропонував я.
— У таку погоду?! — буркнув Мілл.
— Навіть у таку погоду її можуть убити. Правда, Івінн?
Івінн лише коротко знизала плечима і зупинилася біля дверей із сірою вивіскою «Бродяга Невтомний».
— Хто хоче — може йти зараз. Решті краще виспатися й продовжити пошуки вранці, так буде найпродуктивніше. Нам доведеться прочесати весь острів уздовж і впоперек, і якщо вдень видимість тут чудова, то вночі на пагорбах може бути важкувато. Особисто я йду зараз: імовірність зустрічі в темряві вища, і тоді нам точно знадобиться хтось із паличкою.
Вона зі скрипом відкрила важкі двері хостелу.
— Хто залишається?
Друзі виглядали зовсім виснаженими й побитими. Сьогодні вони й так зробили для мене неможливе.
— Ідіть спати, — м'яко сказав я.
— Але, Джейку... — почала Емма.
— Ні. Ви втрьох почнете пошуки вранці. Зараз, у дощ і темряву, ви тільки захворієте або остаточно виб'єтеся із сил. Ми з Івінн підемо удвох.
— Отже, вирішено, — рішуче кивнула Івінн і першою пірнула всередину будинку.
Щойно ми переступили поріг, як з-за стійки долинув різкий басовитий окрик:
— Місць немає!
Чоловік у червоному піджаку, із зализаним волоссям і неприродно довгим носом, навіть не підняв голови. Івінн пішла до стійки, струшуючи краплі з плаща.
— Що, зовсім? Невже в таку зливу не знайдеться навіть жалюгідної комірчини під сходами?
— Мені дуже шкода, але ні, — відрізав рецепціоніст, і в його голосі почулося роздратування.
— А якщо я запропоную... — Івінн на секунду замислилася. — П'ять галеонів?
Сивий чоловік прицмокнув і повільно поглянув на неї поверх окулярів. У холі запала важка тиша, яку порушував лише рівномірний стукіт дощу по склу.
— Ви жартуєте?
— Одну кімнату для п'ятьох, — Івінн виклала на прилавок п'ять золотавих монет, які тьмяно блиснули в напівмороку. — З душем і сніданком, будь ласка.
Обличчя рецепціоніста миттєво розгладилося. Він спритним рухом згріб монети й, не втримавшись, спробував одну на зуб.
— Що ж... добре.
Після цього він витяг з-під столу масивний ключ і торкнувся долонею стіни за своєю спиною. Кладка здригнулася, камені з тихим шурхотом поповзли вбік, відкриваючи прихований прохід.
— Ого... — промовив Патрік.
Івінн і адміністратор одночасно кинули на нього стривожені погляди. Патрік одразу знайшовся:
— У вас... разючий інтер'єр. Скажіть, це бароко чи щось більш авангардне?
— Ні, це звичайна чорна фарба, — буркнув чоловік, простягаючи ключ.
Ми піднялися на другий поверх у невелику квартиру з двоярусними ліжками. Міллу й Еммі після пригод зі смітником явно потрібен був гарячий душ, як і мені, але часу було обмаль — ми й так втратили чотири години. Я зловив погляд Івінн і коротким кивком підтвердив, що готовий вирушати просто зараз.
— Візьми це, — Патрік наздогнав мене вже біля самого виходу й простягнув щось важке й обгоріле. — Вона допомогла один раз, може, допоможе і вдруге.
Я взяв книгу: «Підготовчі курси...» — останнє слово на обкладинці вигоріло.
— Дякую.
Я кивнув Патріку на прощання, і ми з Івінн вийшли в ніч.
Невдовзі міські вогні залишилися позаду, змінившись порожньою трасою і безкраїми полями, що йшли за горизонт. У тиші все здавалося оманливо спокійним: вітер зовсім ущух, лише десь удалині кричала сова.
— Давай зійдемо з дороги. Підемо полем, — запропонувала Івінн.
Вона звернула в поле давно висохлої, нескошеної пшениці, і я пішов за нею. Якийсь час ми йшли мовчки, не бажаючи порушувати нічну гармонію навколо, аж поки Івінн не заговорила:
— Розкажи мені про ваш світ.
— Я б із радістю, але втрата пам'яті... Можу розповісти тільки те, що пам'ятаю загалом.
— У вас справді в кожної людини є такі… телефони?
— Ну, так вони тепер є в кожного. Я б показав, але мене поховали без нього.
Івінн насупилася, обмірковуючи почуте.
— І в Патріка?
— Так, він не виняток. Якщо ти не зовсім відлюдник, він у тебе є.
— Навіщо він йому?
— Ну-у, пам'ятаєш, ви з ним говорили про інтернет? Так от, через нього люди користуються інтернетом. Це дає їм можливість спілкуватися на відстані, обмінюватися фотографіями або дивитися відео. Загалом, усе те саме, що й у звичайному житті, тільки це відбувається набагато швидше й на відстані.
— І Патрік теж так спілкується з іншими?
— Та-а-ак... — я почухав потилицю й поспішив додати: — Але не з іншими дівчатами, якщо ти про це.
Івінн ледь помітно усміхнулася, дивлячись кудись уперед.
— А я могла б спілкуватися з ним? Якби я була у своїй школі, у своєму світі, а він — у своєму?
— На жаль... найімовірніше, ні. Востаннє, коли ми були в петлі, телефон Мілла перетворився на марний шматок пластику.