Будівля порту Ліверпуля монументально височіла над рікою, що вела у відкритий океан. Остерігаючись Маргарет, ми не наважилися йти напролом і вдали із себе звичайних туристів, які гуляють набережною. На щастя, посеред дня натовп був достатньо щільним, щоб у ньому загубитися.
Мілл запропонував розділитися: Маргарет чекала чотирьох, і група з двох чи трьох людей привернула б до себе менше уваги.
— Якщо вона взагалі чекає нас, а не тільки Лору, — з надією додав він.
Ми розійшлися. Я з Патріком вирушив до тильної частини будівлі, а Емма, Івінн і Мілл залишилися чатувати біля головного входу з боку річки.
Патрік ішов поруч зі мною, дивлячись строго перед собою й не повертаючи голови, наче справжній шпигун.
— Що будемо робити? — змовницьки запитав він.
— Чесно? Не уявляю.
Я глибше засунув руки в кишені й натягнув комір куртки майже до самих очей, намагаючись стати якомога непомітнішим.
— Шкода, що цей Едді з нами не пішов. Він би зміг її відчути за цими... енергетичними полями, — буркнув Патрік.
— Маєш рацію...
Я крадькома окинув поглядом масивний фасад. Перший поверх здавався цілком доступним для відвідувачів, і зайти всередину не становило труднощів, однак значно складніше було зрозуміти, в якому напрямку рухатися далі. Патрік дістав телефон і взявся вивчати список організацій, що займали приміщення в будівлі.
— Фінансові послуги, консалтинг, управління активами, маркетингові фірми... — він скривився, гортаючи назви. — Купа нудних контор. О, артвиставка.
— Підходить. Офіси сидять тут роками, а на виставках постійно змінюються і люди, і декорації. Ідеальне місце.
— Так. І ще: Едді ж відчував тут Лору, тож треба бути обережнішими.
— Згоден.
Раптом Патрік випростався й жваво кивнув уперед.
— Є ідея! — Він схопив мене під руку й потяг до найближчого сувенірного кіоску.
— Куди ми?
— Зараз побачиш.
Біля прилавка нас зустрів засмаглий продавець із тонкими вусиками, який чимось нагадував італійця. Патрік, довго не роздумуючи, тицьнув пальцем на прилавок:
— Нам, будь ласка, он ту кепку й он ті окуляри.
Чоловік спритно виклав товар і назвав ціну. Розплатившись, ми відійшли вбік.
— Що ти задумав?
— Ти зайдеш усередину, — Патрік, не гаючи часу, почав натягувати на мене кепку, старанно поправляючи козирок просто на лобі.
— Ти вважаєш, досвідчена відьма не впізнає мене через старомодну картату кепку й дешеві окуляри?
— Купив би кращі, але гроші скінчилися. Ти маєш зайти один і все там розвідати.
— Мені здається... це погана ідея.
— Так, але це єдине, що в нас є. Ходімо до решти.
Біля самої пристані, де вітер здавався особливо лютим, нас чекали друзі.
Мілл, помітно тремтячи, щосили цокотів зубами й виглядав зовсім нещасним.
— Ну й дубар! — прохрипів він, кутаючись у комір. — У цьому вашому Ліверпулі завжди так холодно?
З річки дув такий пронизливий, крижаний вітер, що миттєво пробирав до самих кісток.
— У нас є план, — крикнув Патрік, підбігаючи. — Джейк іде всередину.
— Що це? — запитала Емма, подивившись мені на голову.
— Це моє нове маскування. Патрік придумав.
— Гадаю... вона впізнає тебе в цьому.
— Ні, у нас точно вийде, — сказав Патрік. — Івінн, що скажеш?
Івінн стояла нерухомо, ніби нас не існувало. Лише за кілька секунд вона промовила:
— Стеж за дверима. Одразу кажи, якщо хтось вийде.
Мілл кивнув.
— Що це? — Її погляд упав на мене.
— Маскування…
Вона кілька секунд мовчки розглядала мене.
— Вражає. Тепер ти схожий не на Джейка, а на Джейка в кепці.
— Там ще окуляри, — ображено уточнив Патрік.
— Тоді беру свої слова назад. На Джейка в кепці й окулярах.
Патрік уже відкрив рота, щоб заперечити, але Івінн знову стала серйозною:
— Ви бачили, який вона має вигляд? Потворний, правда?
— Потворний, смердючий, — пирхнув Мілл. — Та це ще м'яко сказано.
— Я її не бачила, але готова посперечатися: зараз вона виглядає як звичайна людина. Як, по-вашому, вона могла так довго розгулювати містом і раз за разом вислизати від Лори? Відповідь проста: тільки за допомогою оборотного зілля.
— Тобто вона зараз у чужому тілі? — здогадалася Емма.
— Саме так.
— А Крістіна?
— Крістіна навряд чи погодилася б випити таку настоянку добровільно. Куди простіше й надійніше було б обернути її на якусь дрібну істоту — скажімо, на собачку чи кішку, щоб було зручно нести на руках, — вона смикнула плечима. — Або взагалі на крихітного жука. У такому разі вистачило б і звичайної сірникової коробки.
— Тоді... що нам робити? — запитав Патрік.
— Чекати, поки вона сама вийде.
— Так, але як ти зрозумієш, що це вона, якщо вона буде в образі чужої людини? Це ж може бути хто завгодно.
— Запах і голос. Єдине, що залишається незмінним під дією оборотного зілля, — це запах і голос. Ти можеш набути вигляду поважного офісного клерка й спробувати загубитися в натовпі, але якщо від тебе тхне стічними водами, тебе рано чи пізно викриють.
Ми замовкли, осмислюючи почуте. На наших обличчях проступили несміливі усмішки: Маргарет, сама того не знаючи, загнала себе в пастку, з якої її скоро виженуть.
— Ви обходили будівлю? Там точно немає іншого виходу? — Емма обернулася до нас із Патріком.
— Ні. Це єдиний шлях.
— Добре, тоді не варто маячити тут усією юрбою. Нам треба розосередитися, — вона поправила шарф.
— Зачекайте, а що потім? — запитав Патрік. — Ну от вийде вона, і?
Питання повисло в повітрі важким тягарем. Ми й справді не продумали наступний крок. Влаштувати магічну дуель посеред вулиці не можна — навколо люди. Спробувати вкрасти Крістіну, не знаючи, який вона зараз має вигляд? Занадто ризиковано. Маргарет точно не спускає з неї очей, у цьому ніхто не сумнівався.