Світ чарівників

Розділ 13

Тим часом машину розгойдувало, як корабель у шторм: кидало з боку в бік і підкидало на кожній ямці. Так-сяк піднявшись, ми плюхнулися на подобу лавки поруч із дівчиною.

— Темнувато тут, — обурився Патрік, потираючи забиту об стінку потилицю.

— Нормально тут! Кому не подобається — можуть іти пішки! — долинуло з кабіни.

— Так, сер, вибачте! — вигукнув Патрік.

— Не вибачу!

Бабуся Глорія щось м'яко відповіла діду, але за ревом мотора слів уже було не розібрати. Патрік повернувся до Івінн:

— Як ти тут опинилася?

— Прийшла ногами, звісно ж! — вона присунулася ближче до нього, хитро примружившись.

— Але ж твоя вчителька сказала тобі бути в школі.

— Вона директриса, а не вчителька, — важливо сказала Івінн. — Та й узагалі: сказала те, сказала се — набридло! Хочу розвіятися. Вона ж мені не рідна мати.

Нас ще раз підкинуло.

— А ти Джейк, так? — Івінн перевела свій чіпкий погляд на мене.

— Так, це я.

Ми потисли одне одному руки, і я, не гаючи часу, вирішив одразу перейти до справи:

— Що за історію ти хотіла розповісти там, у кафе?

— Про тебе і твою сім'ю писали в газетах.

— Ти читаєш газети? — недовірливо запитав Патрік.

— Так! У нас це… досить популярна штука.

Я нетерпляче подався вперед:

— Ти можеш згадати, що саме там було написано?

Вона нахмурилася й на мить замовкла, намагаючись пригадати подробиці.

— Мабуть, так... Давно це було, може, пів року тому. Там цілий сюжет для кіно вийшов: твої дідусь і бабуся були дуже сильними темними чарівниками. Вони практикували пересадку сердець одних магів іншим, щоб ті ставали сильнішими.

— А так... можна?

— Так, але це карається смертю, — Івінн серйозно кивнула. — Так от, коли твоїй мамі виповнилося вісімнадцять, вони вирішили зробити їй «подарунок» — вшити серце сильнішого мага, щоб вона поглинула його силу.

Машину знову підкинуло на вибоїні.

— І все б вийшло, ніхто б про це не дізнався, якби твоя мама не пішла проти сім'ї. Вона вважала їхні методи жахливими й намагалася відмовити батьків від цієї затії, але ті були непохитні й зрештою вирішили застосувати силу.

Івінн на секунду замовкла, ніби звіряючись із невидимим текстом у своїй голові.

— І що потім? — прошепотів Патрік.

— Я й розповідаю. Їй довелося звернутися до суду Саломеї — це наші місцеві стражі порядку. Твій батько тоді працював там у званні капітана, так вони й познайомилися. Під час затримання твої дідусь із бабусею чинили опір, убили декілька десятків саломейців і загинули самі. А сестра твоєї матері, та сама тітка Лора, стала свідком усієї цієї бійні й поклялася помститися. За кілька років їй це вдалося. Вона вбила твоїх батьків, тебе і ще кількох саломейців. У нашому світі подібні трагедії трапляються рідко, тому галасу було дуже багато.

— Стривай, — перебив я. — Лора? Я думав, моїх батьків убила жінка в червоному капелюсі.

— У газеті про неї нічого не було, — Івінн знизала плечима. — Там писали тільки про Лору.

— А мої батьки... вони були чарівниками?

— Так, випускники нашої школи.

Івінн кивнула так спокійно, ніби йшлося про щось очевидне.

Я замовк.

До цієї миті батьки існували для мене уривками з памʼяті: мама, релігійна до мозку кісток; батько, вічно зайнятий роботою; переїзди, зачинений кабінет, дивні люди в чорних плащах, яких він називав колегами. Усе це здавалося частиною якогось чужого, незрозумілого дорослого життя. А тепер виходило, що вони не просто щось від мене приховували. Вони були частиною світу магії й намагалися вберегти мене від нього.

— А моя тітка?

— Ні, вона в нашій школі точно не навчалася. Її виховували темні маги, навчали заборонених заклять і практик, через що вона стала дуже сильною і небезпечною. Уже в шістнадцять років вона вбила командира розвідувального загону саломейців і пересадила його серце собі, а ще оволоділа закляттями для повелівання вогнем. В інших на це виходить по п’ятдесят років. Як вона навчилася цього так швидко — невідомо.

Патрік важко видихнув і привалився до спинки сидіння.

— І це до неї ми зараз їдемо?

— Так, до неї ви зараз і їдете. Ви відважні, народ.

— Та ні... Ми зовсім не відважні.

— Але якщо все так, як ти кажеш... чому тоді я вижив?

Івінн лише невизначено похитала головою:

— Це я мала б у тебе спитати.

— Якийсь час я взагалі був привидом...

Вона на мить задумалася.

— З подібним мені раніше стикатися не доводилося. Може, твої батьки змогли якось захистити тебе в останню мить? Вони ж теж були сильними чарівниками, одними з найкращих у своїй справі. Мабуть, про це варто розпитати місіс Ешфорд — вона знає абсолютно про все на світі. У газетах писали, що вони до останнього намагалися тебе сховати: постійно перевозили з місця на місце і тримали під охороною.

— Якраз місіс Ешфорд і не виявила жодного бажання щось нам розповідати, — невдоволено буркнув Мілл.

— Дякую, що розповіла, — тихо промовив я.

— Та нема за що, — Івінн із задоволеним виглядом відкинулася на спинку сидіння й злегка прикусила губу, явно пишаючись тим, яке враження справила її розповідь. — То який у нас план?

— Правду кажучи... у нас його немає, — несміливо зауважив Патрік.

— Як це — немає?

— Ну... ми здебільшого просто імпровізуємо.

— Ви вже зустрічалися з нею раніше?

— Так! Ми надерли їй дупу! — Патрік раптом підбадьорився. — Джейк використав свої навички, ну, ті, що в спадок передалися. Ну а я... — він глибоко вдихнув і випнув груди, — ну а я за допомогою палички...

— Ти брешеш, — перебила його Івінн.

— Ні, не брешу!

— Тоді дістань паличку й покажи щось.

Патрік на секунду завмер.

— У тому нерівному бою я її втратив, такі справи.

— Та невже? — Івінн спритним рухом витягла щось із рукава й простягнула йому. — На, тримай мою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше