Чоловік середніх років бере мене на руки й підносить до високого дерева. Навколо пахне хвоєю, і яскраве сонце пробивається крізь густі гілки ялин.
— Ось тут вона живе, — він показує на глибоке темне дупло.
— А чому її немає?
— Мабуть, пішла у свої білчині справи.
Він обережно опускає мене на землю. Я ще секунду дивлюся в його блакитні очі — і з радісним сміхом тікаю в ліс шукати білку.
***
— Прокидайся! На тому світі виспишся, сонько, — Патрік проспівав це просто над моїм вухом, і його веснянкувате обличчя схилилося наді мною в широкій усмішці.
— Ти до неможливості настирний, — буркнув я.
Друзі вже були на ногах. Емма прибрала постелі й принесла всім по чашці чаю, одну простягнувши мені.
— Як спалося? Вибач, місця за столом усім не вистачає, будеш пити на підлозі.
— Так, дякую. Мені наснився дивний сон.
Емма опустилася на свій стілець і з цікавістю витягнула голову.
— І що ж снилося?
— Я був дитиною. У лісі, з якимось чоловіком. Здається, я... ганявся за білкою.
— І як, наздогнав? — хмикнув Патрік.
— Та не в білці справа, а в тому чоловікові. Здається, це був мій батько.
— З чого ти взяв?
— Не знаю. Просто... обличчя здалося дуже знайомим.
— Це добре, — відгукнувся Мілл, який увесь цей час сидів мовчки. — До тебе повертається пам'ять.
— Схоже на те.
— Уже десята ранку. Думаю, можемо виходити, щойно доп'ємо, — сказала Емма.
— А твій батько? — запитав я. — Ми ж обіцяли все йому розповісти.
Емма кивнула на складений аркуш біля чайника.
— Пішов ще до того, як ми прокинулися. Але залишив це.
Патрік розгорнув записку й прочитав уголос:
— «Увечері чекаю повного пояснення. І навіть не думай знову кудись зникати. Тато».
— Схоже, у нічних тхорів він не повірив, — зауважив Мілл.
— А ти повірив би? — Емма забрала записку й сховала її в кишеню. — Я все йому поясню, коли ми повернемося. Зараз важливіше дістатися до Лори раніше, ніж вона знайде нас.
— Так, назустріч смерті, — підтвердив Мілл і голосно сьорбнув.
Ми допили чай. Мілл купив квитки через телефон.
— О котрій годині відправлення? — запитала Емма.
— Одинадцята двадцять. Це єдиний рейс, яким ми дістанемося до Ліверпуля засвітла. Наступний вирушає аж увечері.
— Значить, у нас трохи більше години, — підсумував Патрік.
Трохи більше години звучало цілком достатньо, однак думка про згаяний час неприємно ворухнулася всередині. Крістіна опинилася в руках Маргарет ще вчора. Ми не знали, що та збиралася з нею зробити, але після побаченого в крамниці я не міг уявити нічого хорошого.
Емма залишила батькові коротку записку, і ми тихо вийшли з квартири. Цього разу Лондон зустрів нас привітно. Світило сонце, що, за словами Патріка, було великою рідкістю для листопада.
— До автовокзалу хвилин сорок, — сказав Мілл.
Ми намагалися триматися жвавих проспектів і широких вулиць, сподіваючись загубитися в нескінченному людському потоці. Зізнатися, я був навіть радий, що втратив пам'ять: усе навколо здавалося новим і незвичайно красивим.
То тут, то там відкривалися затишні вулички, крамниці, траплялися музиканти й артисти. У повітрі пливли запахи прянощів і свіжого хліба. Кожен будинок був по-своєму особливим. Здавалося, архітектори, які будували це місто століття тому, знали: колись цими вулицями йтиме ось такий Джейк і розглядатиме кожну фреску й кожне різьблене вікно.
Мої супутники, навпаки, цілеспрямовано крокували вперед. Для них величний Лондон був лише звичним фоном, декорацією, яку треба проскочити якомога швидше.
Я ж ніяк не міг змусити себе відірвати погляд від історії, застиглої в камені.
На стінах розцвітали фрески — чи то біблійні сюжети, чи то химерні фантазії художників минулих років. Майже кожну будівлю прикрашала ліпнина: атланти, напружуючи кам'яні м'язи, утримували на плечах балкони, а різьблені консолі витончено підпирали карнизи.
Деякі з них починали повторюватися. Кумедно — мабуть, в архітекторів був один проєкт, і вони використали його на кількох будинках.
Мою увагу привернуло широке підвіконня, яке дбайливо підтримували два ангели. Я задивився на тонку роботу майстра, і саме в цей момент у мене хтось врізався.
— Вибачте, заради Бога! — чоловік у сірому пальті ледь не виплеснув на мене свою каву. — Моя вина, задивився в телефон і не помітив вас.
— Нічого страшного, усе гаразд, — швидко зреагував я.
Друзі одразу стали поруч, очікуючи будь-якої небезпеки, але це був просто перехожий. Він ще раз вибачився й зник у натовпі.
— Джейку, постарайся не дати себе вбити вдруге, — Патрік підозріло примружився, проводжаючи незнайомця поглядом.
— Облиш, я просто задивився на те підвіконня.
— Ходімо, часу обмаль, — Емма потягнула нас за собою.
Ми спустилися в підземний перехід. Під нашими кроками гулко відлунювала кахельна підлога, а холодне світло ламп робило обличчя перехожих неприродно блідими.
— Припустімо, ми дістанемося до будинку Лори, — заговорив Патрік. — А що далі?
— Зайдемо всередину й пошукаємо щось, що допоможе знайти Крістіну та Маргарет, — відповіла Емма.
— Отак просто зайдемо?
— Бажано, поки Лори немає вдома.
— А якщо вона там?
Емма на секунду замислилася.
— Тоді діятимемо залежно від обставин.
— Чудовий план, — пробурмотів Мілл. — Особливо та частина, де плану немає.
— Якщо Лора буде вдома, втечемо, — сказав я.
— Ось, — Патрік підняв палець. — Нарешті частина плану, у якій я впевнений.
Ми піднялися на поверхню й рушили далі. За переходом вулиця розділилася надвоє, потім була ще одна, майже така сама. Мілл упевнено вів нас уперед, час від часу звіряючись із телефоном. Ми минули кілька перехресть, пекарню, автобусну зупинку й довгий ряд старих будинків.
На черговій вулиці мій погляд знову впав на знайоме підвіконня, яке підтримували два кам’яні ангели. Як я і думав, один і той самий проєкт.