Світ чарівників

Розділ 11

— Не запізно? — прошепотів Мілл.

Емма лише стривожено знизала плечима.

За дверима пролунали важкі, неспішні кроки, і за секунду на порозі з'явився великий чоловік років сорока — у сімейних трусах, майці, з чималим животом і трьома волосинами на голові.

Він кілька разів сонно кліпнув. Погляд ковзнув з Емми на нас трьох і зупинився на мені — брудному, виснаженому й з ніг до голови вкритому землею.

— Еммо?..

— Тату, тільки не сердься.

Він сперся на одвірок, схрестив руки на грудях і набув вигляду найсуворішого батька, на який тільки здатна людина, розбуджена о третій ночі.

— Лі… лі…

— Ліверпуль, так тату я… була там.

— Ти була там….

— Але потім вирішила повернутися й допомогти друзям зі шкільним проєктом. Мама хіба не казала тобі?

— Мама казала… — він затнувся і сонно протер долонею обличчя. — Чому від вас так смердить?

Емма відкрила рот, але так нічого й не сказала. Потім швидко озирнулася на нас — ніхто не поспішав її рятувати.

— Спостереження за... нічними тхорами. Такий проєкт. Нашому другу довелося вивалятися в землі, — вона кивнула на мене. — Звідси запах. Мені здалося це буде цікавіше, ніж просто проводити час з подругою в Ліверпулі. Ти... дозволиш нам зайти?

— На канікулах, — чоловік важко, з якимось приреченим присвистом зітхнув. — Еммо, дихни.

Емма дихнула йому прямо в обличчя.

— Тепер ви. Троє. Жваво.

Ми по черзі зробили те саме, доводячи свою тверезість.

Він повільно оглянув кожного з нас і знову зупинив погляд на мені. Я ледве тримався на ногах, долоні після падіння були обдерті, а одяг — наскрізь просочений землею.

— Тверезі, — нарешті визнав він. — Але що з ним?

— Упав дорогою, тату, йому треба хоча б сісти. Ми все пояснимо вранці. Обіцяю.

— Ні, ви поясните…

Десь далеко на вулиці пролунав несамовитий людський вий. Ми всі здригнулися, а містер Рен насторожено повернув голову в бік сходів.

— Що це?

— Алкоголіки, — прошепотіла Емма.

Він кілька секунд мовчки вдивлявся в наші обличчя.

— Ну заходьте.

Ми одразу прослизнули повз нього у квартиру.

— Не знаю, у що ви вляпалися, але вранці розповісте мені все до найменших подробиць, — він по черзі пригрозив нам пальцем. — А до того часу — ніякого алкоголю, наркотиків і…

Його погляд зупинився на нас, хлопцях.

— Що ви, містере Рен, — швидко втрутився Мілл. — Ми з повагою ставимося до вашої доньки й до вашого військового минулого.

— Отож-бо. І не розбудіть матір.


Ми навпомацки пробралися до кімнати Емми й завмерли там у повному заціпенінні. Мілл уже потягнувся було до вимикача, але Патрік різко перехопив його руку.

— Не треба, вона може помітити. Не в багатьох квартирах о третій ночі горить світло.

Мілл коротко кивнув.

Я знесилено сповз по стіні на підлогу — така пробіжка після пів року в могилі далася мені нелегко. Поки Емма щось шукала у своїй шафі, хлопці влаштувалися поруч зі мною, важко дихаючи й намагаючись заспокоїтися.

— Ну й ну... — видихнув Патрік.

— І не кажи, — відгукнувся Мілл.

Емма щільно засунула штори, повернулася до нас і запалила маленьку свічку, поставивши її посередині між нами. Ми сиділи в тісному колі, прислухаючись до кожного шурхоту, що долинав з вулиці.

— Вам не здається, що бігти сюди було помилкою? — Патрік першим порушив тишу. — Якщо нас знайдуть тут, то вб'ють не тільки нас, а й твоїх батьків.

— Не знайдуть, — відрізала Емма, суворо зиркнувши на нього, після чого перевела погляд на мене. — Джейку, ти живий. Як ти взагалі почуваєшся?

— Та, живіший за всіх живих, — я спробував вичавити усмішку, але м'язи обличчя заніміли, і вийшла лише дивна, вимучена гримаса.

Ми знову замовкли, вслухаючись у нічну тишу. З вулиці не долинало ні звуку, але кожен із нас був готовий будь-якої секунди почути те саме жахливе, уже знайоме виття.

— Розкажіть узагалі, як усе було? — попросив я. — Що сталося після того, як Патрік кинув книгу?

Друзі перезирнулися.

— Вона почала пекти просто крізь куртку, — він торкнувся внутрішньої кишені. — Я витягнув її й побачив на обкладинці ім’я Лори. Злякався і жбурнув куди подалі.

— На алограму, — додала Емма. — Лора збилася, але лише на кілька секунд. Потім знову зосередилася й продовжила ритуал, ніби нічого не сталося.

— А напис? — запитав я. — Ви всі його бачили?

— Так. «Лора Касдея», — відповів Мілл. — Але тоді ніхто не зрозумів, що це означає. Ми навіть подумати не встигли.

Емма підтягнула коліна до грудей і міцніше закуталася в плед.

— Коли Лора вимовила останнє слово, алограма спалахнула. І вона… змінилася.

— Як саме?

— Усміхнулася, — тихо промовила Емма. — Але не так, як усміхаються люди. Це більше нагадувало вищир голодної тварини. А потім вона почала сміятися.

— Ми просто стояли й дивилися на неї, — продовжив Патрік. — Я хотів поворухнутися, але не міг. Ніби щось тримало мене на місці.

— Може, це теж було частиною закляття, — припустив Мілл. — Ми всі знали, що ти повернешся у своє тіло, але чомусь ніхто не подумав, де воно лежить. Ми стояли просто над твоєю могилою й навіть не усвідомлювали, що ти отямишся там. У труні.

Від самої згадки про труну мене тіпнуло.

— Фіона залишалася на колінах, — сказала Емма. — Вона дивилася в землю й плакала.

— А Лора вже повернулася до нас і почала шепотіти інше закляття, — продовжив Патрік. — Судячи з її обличчя, нічого доброго воно нам не обіцяло. Тоді між могилами з’явилася Крістіна. Маленька, перелякана до смерті. Вона простягнула руки, і з темряви вилетіли тисячі люмінесів. Частина з них врізалася в Лору й збила її з ніг. А решта кинулася до твоєї могили. Вони розривали землю, відкидали її в різні боки, доки не дісталися до труни.

Що сталося далі, я вже і сам знав.

— Отже, Крістіна справді врятувала мене, — сказав я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше