Сон не йшов. Ми лежали у великій кімнаті, зануреній у напівтемряву: я з Патріком влаштувалися на підлозі, а Емма й Мілл зайняли ліжка біля протилежних стін. Тиша була ніби створена для роздумів, наповнена шурхотами старого дому.
— Теж не спите? — шепіт Емми ледь прорізав темряву.
— М-г, — глухо відгукнувся Патрік.
— Я теж, — додав я.
— А ти взагалі спиш? Ну, в сенсі... тепер?
— Не знаю, вперше за весь час якось захотілося.
Емма перевернулася на бік і здригнулася, щільніше кутаючись у ковдру.
— Дивно все це... Я аж уся в передчутті. Навіть не уявляю, що ми будемо робити біля твоєї могили.
— А про що ви там шепотілися з Крістіною? — запитав Патрік.
— О, навіть не знаю, як пояснити... Вона показувала мені щось. Здається... чи то люміпесів, чи то люпітесів... люмінеси! Так, точно, люмінеси.
— І що це?
— Поняття не маю, — я знизав плечима. — Сині вогники, схожі на іскри або метеликів. Світяться дуже м'яко. Красиво, насправді.
Емма піднялася на ліктях:
— І що вони робили?
— Ну, вони спочатку літали по кімнаті, потім чіплялися за її руки, а вона махала ними, як крилами. Але коли зайшла Фіона, усе в секунду зникло.
— Відьми, — підсумувала Емма, — справжні відьми, а не просто ворожки.
— Я все більше в цьому переконуюся, — погодився я. — А ще... Я помітив це ще в поїзді: Лора купила всі потрібні інгредієнти. Але де вони? У поїзді при ній була тільки маленька чорна сумочка.
— Може, її сумочка як у книгах про Гаррі Поттера — з безкінечним дном? — припустив Патрік.
— Та хай їй грець! — злісним шепотом заговорив Мілл. — Відповідаю на всі ваші теперішні й майбутні запитання: так, її сумочка з безкінечним дном; так, покупки вона робить у до неможливості моторошному магазині; і так, вона точно відьма. Джейку, ти взагалі-то привид, а вона знає, як тобі допомогти. Вона змусила типа в поїзді блювати, а її кузина розводить удома цих… люмінесів чи як їх там. Лора — відьма, її кузина — відьма, донька кузини — учениця відьми, а ми, між іншим, перебуваємо у справжнісінькій оселі відьом! І нам до біса пощастило, що вони вирішили нам допомогти, а не зварити з нас суп. А тепер, дорогенькі мої, дайте вже поспати, заради всього святого!
— У тебе була ціла година, щоб заснути! Чим ти займався? — огризнувся Патрік.
— Чим, чим... — перекривив Мілл. — Насолоджувався співом із сусідньої квартири, а тепер — вашим гомоном.
— Яким ще співом?
— Я ж сказав — із сусідньої квартири, — роздратовано повторив Мілл. — Через стіну.
— Але там не сусідня квартира, — Емма сіла на край ліжка. — Там кімната Крістіни.
Усі замовкли. Вона обережно встала і, намагаючись не скрипіти половицями, притулилася вухом до стіни.
— Так, там... Безперечно, хтось співає. Але це не Крістіна — це якийсь... хор.
— Може, музику слухає? — невпевнено сказав Патрік.
— Ні, послухай сам. Звук ніби йде прямо зі стіни.
За секунду ми вже вчотирьох притискалися до холодних шпалер. Там і справді чувся спів — не зловісний й не веселий, а якийсь відсторонений. Хтось просто невимушено виводив мотив без слів.
— Дивно, — прошепотіла Емма. — Що це може бути?
— Слова вдається розібрати? — я намагався вловити хоч один знайомий звук.
Мілл роздратовано мотнув головою.
— Ні, я вже годину слухаю. Жодного слова не зрозумів, але мелодія не змінюється ні на ноту.
— Моторошно якось, — буркнув Патрік і поспішив відійти назад.
— Ні, не моторошно. Це ж кімната Крістіни. Підемо й просто спитаємо.
Емма рішуче випросталася й обвела нас вичікувальним поглядом.
— Ні-і-і, — протягнув Патрік, повертаючись до свого спального місця. — Ми в гостях, у добрих людей. Нам сказано спати, значить спати. Я нікуди не піду.
— Підтримую, — тієї ж миті підхопив Мілл. — Співають і співають, мало які в них тут дивацтва. Нам-то що?
— Джейку?
Одна моя половина мозку твердила: «Погоджуйся», друга ж уже достатньо надивилася за останні дні й нікуди не хотіла йти.
— Я все одно піду, — твердо заявила Емма. — А друг-невидимка буде мені як ніколи доречним.
— Тут вони бачать мене у чарівних дзеркалах, — зам'явся я.
— У дзеркалах?
— У кожному дзеркалі цього дому видно мій силует.
— Ось як... — Емма нахмурилася, прикусивши губу. — Тоді залишайся.
— Ні, я з тобою. Просто постараюся в них не попадатися.
Ми вислизнули в темний коридор і навшпиньках рушили в потрібному напрямку, минаючи кухню. У цей час там, схилившись над масивною книгою і запустивши пальці в густе волосся, сиділа тітка Лора. Вона здавалася повністю поглинутою читанням.
— Читає посібник із воскресіння Джейків, — ледь чутно прошепотіла Емма.
— Для чайників, — додав я.
Тихенько хихикнувши, ми прослизнули далі й за мить були біля потрібних дверей. У коридорі стояла абсолютна тиша.
— Ніби тихо. Можеш зазирнути всередину? — Емма кивнула на ручку.
— Не впевнений, але спробую.
Я торкнувся ручки й почав повільно, по міліметру тягнути її вниз. Двері зрадницьки скрипнули й відчинилися, показавши нам сусідню кімнату. Крістіна мирно спала, по-дитячому обійнявши подушку. Жодних пісень, жодних хорів — тільки рівне дихання дитини.
— Вона спить, — шепнув я, відсторонюючись.
— Упевнений?
— Сама подивися.
Емма обережно зазирнула до кімнати.
— І справді спить. Гаразд, зачиняй, а то розбудимо.
Ми опинилися в повній темряві коридору. Стало трохи ніяково, але я, звісно, не подав виду.
— Звідки ж тоді йшов звук? — голос Емми ледь вібрував у повітрі.
— Може, справді із сусідньої квартири — зверху або знизу. Просто тут така шумоізоляція, що здається, ніби це за стіною.
— Можливо. Ходімо назад, поки нікого не розбудили.
Ми навшпиньках рушили назад. Тітка Лора, як і раніше, сиділа на кухні, не ворухнувшись, наче статуя. Не встиг я зачинити за собою двері нашої кімнати, як Емма раптом зупинилася, і я врізався в неї.