— Усі ми особливі, хіба ні? Хтось менше, хтось більше. Один уявляє себе горою, — вона підкинула руки й округлила очі, — а насправді не тягне навіть на комара. Інший вважає себе ніким, але душа його велика, як гори, і в глибині душі він вірить, несамовито вірить у те, що стане: «кимось». То хто з них має рацію?
Вона вп'ялася в мене поглядом своїх чорних, як смола, очей.
— Той «комар», який уявив себе найдостойнішим із людей? Чи той «ніхто», який свято вірить у своє світле майбутнє?
Я вже хотів відповісти, але вона не дала мені вставити й слова.
— Я схильна думати, що все це — наслідки виховання й місця народження. Якомусь бездарному «комару» щастить народитися в багатій, розкішній родині — і ось він уже дивиться на світ зверхньо: «Усі ці люди навколо — другорядний сорт, а я — особливий. У мене більше грошей, я кращий за всіх, я завжди правий, я непогрішний і дуже добрий... поки мене не розізлять». Вони ті ще негідники й нікому не подобаються, чи не так?
Я мимоволі кивнув, погоджуючись з очевидним.
— Жахливо впевнені в собі люди, — хмикнула вона. — Але є й інші: ті, хто народився в злиднях. Ті, кому пощастило менше. Вони виросли на казках із хепі-ендами, де в кожного є шанс, і вони щиро вірять: «У мене теж вийде! Якщо хтось зміг, зможу і я, треба тільки старатися». Але реальність така, що в нашому світі бідні повинні існувати. Так влаштована економіка, і з цим нічого не зробиш. Тоді ми знову впираємося в питання: хто з них справді гідний бути особливим? Хто зможе досягти своїх вершин, стати пізнаваним для всіх актором, письменником, музикантом, а хто залишиться масовкою? Багач, якого життя неодмінно має збити з ніг, чи бідняк, який уперто старається? Може, всі одразу? Ну вже ні, вибачте!
Вона опустила очі й широко усміхнулася.
— Якщо особливі всі, значить, не особливий ніхто. Хто ж тоді? Хто?.. Або найважливіше питання, яке нас по-справжньому хвилює: як саме мені стати особливим?
Вона подивилася на мене спідлоба.
— Я... я не вважаю себе особливим, — виправдався я.
— Та невже? Але ти ж привид! — вигукнула вона.
— Я цього зовсім не хотів.
— Відповідь, здавалося б, крутиться в голові, звисає з кінчика язика, проситься, щоб її промовили. Але мозок, цей підлець, опирається: «Каже ні! Неправильно! Не те!»
— Я думаю... ти мислиш не тими категоріями. Художники часто стають відомими після смерті, а багатство не вимірюється грошима чи досягненнями, воно вимірюється любов'ю й емпатією. Тому всі ми особливі, просто кожен по-своєму.
Вона замовкла. Секунду вона осмислювала мої слова, а потім заговорила спокійним, тихим голосом:
— Я не знаю... Може, ти маєш рацію, може, ні. Одне я знаю точно: у нескінченному Всесвіті й у найкоротшому проміжку часу, який ми називаємо життям, це найдурніша річ, про яку варто думати. Думай краще про щось приємне — про квіти, море й красиві краєвиди з вікон.
— Крістіно, відчепися від Джейка!
— Вибач, мамо.
Я на секунду задумався: чому я вислуховую все це від десятирічної кучерявої дівчинки, а не від професора філософії? Її артистизм лякав і захоплював одночасно. Вона здавалася неприродно, майже болісно розумною.
Ми сиділи за великим столом, накритим скатертиною, у старій квартирі тітчиної кузини. Особливістю цієї квартири було те, що тут усе скрипіло: ніжки стільців, дверцята шаф — навіть стіл, за яким ми сиділи. Цей безперервний, тягучий скрип не лякав, а навпаки — поступово зливався з домом і майже переставав відчуватися.
Високі, майже чотириметрові стелі, тьмяне світло й тепло гарячого чаю створювали дивний, тягучий затишок. Господиня дому, Фіона Рен, раз у раз підливала нам чай, а ми старанно прицмокували, показуючи, як нам смачно, — адже для неї це було дуже важливо. Вона пурхала кімнатою у світлій сукенці, і кожен її рух давався їй легко, майже невагомо, як метелику. Я все ловив себе на думці, що вона ось-ось злетить — або що усмішка, яка не сходила з її обличчя, осяє нас усіх якимось м'яким, чарівним світлом.
— Я така рада, що ви прийшли! — майже вигукувала вона, не в силах стримати захват. — Особливо ти, Лоро. Скільки років ми не бачилися — стільки ж років у цьому домі не було гостей.
Ще на порозі Фіона обіймала нас усіх по черзі. Вона навіть спробувала обійняти мене — вийшло вкрай незграбно, її рука наче ковзнула крізь моє плече, але хоч якось.
Фіона жила зі своєю донькою Крістіною, яка, скажу прямо, зовсім не була схожа на маму. У неї було густе каштанове волосся, великі карі очі й куди більше посидючості, ніж у матері. Вона не була схожа на дитину свого віку. Їй не хотілося втекти від нас, втупитися в телефон, комп'ютер або погратися в ляльки — не знаю, чим зараз займаються десятирічні дівчатка. І ще вона не відходила від мене ні на крок.
— Вона на домашньому навчанні, — пояснила Фіона, — рідко бачить нових людей. А вже привидів — тим паче.
Я був не проти її уваги. Питання на кшталт: «А як ти ходиш у туалет?», «Чи стає їжа невидимою в тебе в роті?» або «Хочеш пограбувати зі мною банк?» — здавалися кумедними й допомагали ненадовго забути про власну смерть.
Вона сіла поруч зі мною за столом і з виглядом знавчині підняла свою чашку.
— Я люблю чорний чай, без цукру. Цукор — це отрута для розуму.
Фіона, яка пробігала повз із заварником у руках, на мить замешкалася й за звичкою схилила його над моєю чашкою. Я подякував їй коротким кивком.
Вона просяяла у відповідь і пурхнула до наступного гостя.
— Що ж, — голосно оголосила Лора, привертаючи загальну увагу. — Діти мої, я рада, що всі ми в зборі. Тепер нам потрібно дочекатися глибокої ночі, щоб вирушити на цвинтар й повернути Джейка до життя.
— І я з вами?! — Крістіна ледь не перекинула стілець, підскочивши на місці.
— Ні, сонечко, ти залишишся вдома, — дівчинка понуро опустилася назад. — А зараз пийте чай.
Друзі взялися за тістечка, наминаючи їх за обидві щоки — давався взнаки довгий день і те, що з самого ранку ми майже нічого не їли. Я чудово розумів цей голод. Тітка Лора тим часом захоплено обговорювала щось із Фіоною, раз у раз дзвінко посміюючись.