— Може, простежимо за нею? — запропонував Патрік.
Емма, що нерухомо стояла поруч, підняла брови.
— Навіщо це?
— Не подобається вона мені. Якесь нехороше передчуття. Де вона збирається дістати голову анаконди й кров теляти?
Якщо з другим інгредієнтом усе було більш-менш зрозуміло, то перший викликав серйозні сумніви.
— І які ще інгредієнти їй потрібні?
Ми сховалися від сильної зливи під маленьким дашком магазину іграшок. Небо остаточно затягнуло похмурими хмарами, порожні вітрини магазинів і сірі фасади високих будинків створювали гнітюче відчуття, ніби місто раптом вимерло в очікуванні бомбардування.
— Голосуємо, — запропонував Мілл. — Хто за те, щоб піти за нею?
Він і Патрік одразу підняли руки.
— Я теж за, — вставив я. — Зрештою, вона моя тітка, і нічого страшного не станеться, якщо ми просто приглянемо за нею.
Емма зітхнула й натягнула капюшон якомога глибше на голову.
— Що ж, троє проти одного. Ходімо швидше, поки вона не відійшла далеко.
Тітка Лора залишила нас усього п'ять хвилин тому — на квартал південніше від того місця, де ми стояли. Перед тим як піти, вона наполегливо веліла бути на вокзалі рівно о шостій вечора.
Ми кинулися назад, але, звісно, запізнилися: перехрестя було порожнім. Дощ стіною застилав вулиці, хмари висіли так низько, ніби сутінки настали на кілька годин раніше. Ми металися від одного рогу до іншого, намагаючись розгледіти в сірій пелені хоч чийсь силует.
Першою її помітила Емма. Жінка швидко крокувала під парасолею, розбризкуючи воду під ногами.
— Он вона!
Ми наздогнали її й почали переслідувати, намагаючись триматися на безпечній відстані. Шпигуни з нас, чесно кажучи, виявилися нікудишні, і все виглядало як у поганому детективі: ми то відставали, то наближалися, то намагалися ховатися за деревами, до того ж усі почувалися ніяково під здивованими поглядами рідкісних перехожих.
— Шерлок Холмс, побачивши наші маневри, мабуть, сам би викликав поліцію,— невдоволено висловився Мілл під час чергової перебіжки між припаркованими машинами.
— Чорт, ну й злива, — бурчав Патрік, витираючи обличчя рукавом. — Куди її несе в таку погоду? Чому було просто не поїхати на таксі?
Друзі промокли наскрізь — я бачив, як у них ціпеніють пальці й цокотять зуби, і мені стало так їх шкода, що я навіть засумнівався, чи варто було взагалі починати це все. Та раптом силует пірнув у вузький провулок. Ми пришвидшилися, вилетіли з-за рогу й зупинилися: там нікого не було.
— Вона б не встигла так швидко дійти до кінця цього провулка, надто далеко, — Мілл розгублено завмер на місці.
— Точно, — погодився Патрік. — Значить, вона зайшла в одні з цих дверей.
Провулок виявився таким вузьким, що сюди насилу протиснувся б автомобіль. Ми поспіхом пробігли його до самого кінця, виглядаючи хоч якусь вивіску магазину або щось віддалено на неї схоже, але марно: усі двері, що траплялися нам на шляху, були наглухо замкнені; за ними ховалися лише непривітні чорні виходи з житлових будинків.
Під ногами валялася стара, розламана навпіл табличка, яка колись сповіщала нехитре: «Дешеве пиво». Ми тричі обійшли це місце, зазираючи в кожен темний кут, але результат залишався тим самим.
— Безглуздо, — видихнула Емма.
— Не могла ж вона просто випаруватися, — Патрік роздратовано копнув якесь сміття.
Одна з дверей тихенько скрипнула, прорізаючи шум зливи. Зсередини на мокрий асфальт лягла вузька смужка жовтого світла, а разом із нею назовні донісся дивний металевий лязкіт.
Друзі єдиним поривом кинулися за найближчий сміттєвий бак, ледь не послизнувшись на брудному асфальті, а я, пам'ятаючи про свою невидимість, залишився стояти на місці. З підвалу, який, імовірно, і служив тим самим «магазином», вийшла не хто інша, як моя тітка. Вона крадькома оглянула вулицю, розкрила парасолю й швидко прискорила ходу. Щойно її силует зник за рогом, друзі обережно вибралися зі свого сховку.
— Мені здається, там усередині горіло тьмяне світло, — невпевнено промовив я, вдивляючись у дверну щілину.
— Це такий магазин? — запитав Мілл.
— Я зайду першим, раз мене все одно не видно. Ви рухайтеся слідом, щойно я подам знак. Добре?
Патрік обхопив себе руками, намагаючись угамувати тремтіння.
— Так, тільки давай швидше. Привиди не мерзнуть, а от ми — так.
Я наблизився до дверей і завмер, намагаючись прислухатися й упіймати хоч якийсь звук. Але в такий дощ це було безглуздо.
Довелося йти наосліп. Я потягнув двері на себе й обережно ступив у сиру, затхлу напівтемряву. У ніс ударив різкий запах плісняви, перемішаний з незрозумілим смородом. У глибині підвалу, за порожнім дверним отвором, заблимало тьмяне жовтувате світло.
Я обернувся до дверей і тихо постукав по одвірку — три короткі удари.
Друзі ввалилися всередину, важко дихаючи й струшуючи воду з курток. Радість від того, що над головою більше не капає, тривала секунду: у сусідній кімнаті щось глухо стукнуло. Ми завмерли.
— Бачив, що там? — ледь чутно запитав Мілл.
— Ні. Чекайте тут.
Стук повторився. Я обережно підкрався до проходу, й зазирнув за ріг.
Так, це було щось на зразок магазину: тут був прилавок, полиці, товари — але щось було не так... Усе вкривав густий шар пилу, ніби до товарів торкалися вкрай рідко і тільки в разі крайньої потреби.
У тьмяному світлі єдиної лампи, що висіла під стелею, я почав придивлятися до вмісту полиць.
Це були не звичайні продукти чи речі для дому. Кожен куток тут був наповнений чимось неймовірним — і чим довше я вдивлявся, тим сильніше мене нудило.
На першій полиці щільно стояли банки з темною густою субстанцією. Спершу вміст здавався незрозумілим, але за мить до мене дійшло: це кров. Застояна, чорна, густа, з багряними розводами, вона була більше схожа на варення. На склі були видряпані ряди символів. Я не сильний у всіх цих штуках, але це було схоже на руни. Кілька банок стояли поруч, і тільки на одній із них був вигравіруваний напис англійською: «День Падіння».