— Я знав, що ти живий! Я відчував!
Мілл торкнувся моєї невидимої руки кінчиками пальців.
— Дивовижно.
— Звідки ти знав?
— Мені снилися сни. У них ти приходив до нас, ніби нічого не сталося, сідав на край ліжка й мовчав.
Мілл — світловолосий, скуйовджений, із вічною м'якою усмішкою — здавалося, зовсім не злякався. Мій голос не змусив його здригнутися, а те, що перед ним тепер сидів справжнісінький привид, викликало в нього радше дитячий захват і заворожену цікавість, ніж жах.
— А як оживити Джейка, тобі часом не снилося? — подала голос Емма.
Вона сиділа трохи осторонь, підібгавши під себе одну ногу. Чорне волосся падало їй на обличчя, а сіру кофту вкривали дивні малюнки, зроблені, на перший погляд, вручну. Емма теж не боялася мене, проте, на відміну від Мілла, зберігала обережність і раз у раз поглядала на порожнє місце, звідки долинав мій голос.
Мілл повільно похитав головою.
— Ні, такого, на жаль, я уві сні не бачив. Але думаю... ні, не думаю, я впевнений, ми знайдемо спосіб тебе оживити.
На кілька секунд усі замовкли. Я скористався паузою, щоб роздивитися кімнату.
Полиці тут ломилися від статуеток, листівок, фотографій і всіляких дивних сувенірів із різних країн. Ними було завалено буквально все, навіть підвіконня й верх шафи. Батьки Мілла обожнювали подорожувати: вони тричі вирушали в навколосвітню подорож, двічі побували в Антарктиді, чотири рази піднімалися на Еверест і тягнули додому все, що тільки могли притягти. Сам Мілл їхнього захоплення не поділяв. Він був страшенним домосідом і сонею, тому міг тижнями залишатися вдома сам і зовсім від цього не страждати.
— Ти справді нічого не пам’ятаєш? — порушила мовчанку Емма. — Ні батьків, ні жінку в червоному?
— На жаль, ні.
Вона замовкла й насупилася.
— Тоді що мені робити? — продовжив я. — У когось із вас є хоч якісь ідеї, як мене оживити? Чи треба шукати цю Лору, мамину сестру?
— Оживити привида... — повільно повторив Мілл, потираючи підборіддя. — Мені теж здається, що найправильніше буде вирушити до твоєї тітки. Моя сестра якось ходила до неї на сеанс, вона повинна знати адресу. Зараз запитаю.
Він швидко набрав повідомлення й відклав телефон. Чекати довелося недовго: за кілька хвилин екран засвітився.
— Відповіла. Вулиця Води, будинок сорок чотири, квартира тринадцять.
— Води? — запитала Емма.
— Це в Ліверпулі.
Знову запала тиша.
До Ліверпуля треба було їхати поїздом, витрачати гроші, щось пояснювати батькам і, головне, говорити з жінкою, яка, можливо, узагалі не захоче нас бачити.
Для мене, щоправда, перші три проблеми не мали жодного значення.
— Тоді я поїду до неї сам, — сказав я. — Мені не потрібен квиток, та й дозволу питати ні в кого не доведеться.
— Чудовий план, — озвалася Емма. — Приїдеш, знайдеш потрібну квартиру, станеш перед дверима й чекатимеш, поки твоя тітка сама здогадається, що за ними стоїть її мертвий племінник.
— Я можу постукати.
— А якщо вона тебе не почує?
— Ви ж чуєте.
— Ми почули не одразу, — нагадав Патрік. — До того ж ти нічого не пам’ятаєш, не знаєш Ліверпуля й дорогою можеш просто загубитися. А ворона цього разу навряд чи прилетить тебе рятувати.
Заперечити було нічого. Подорожувати привидом виявилося не настільки зручно, як могло здатися.
— Я поїду з тобою, — заявив Мілл таким тоном, ніби це вже було вирішено. — Усе одно залишати тебе самого не можна.
Емма трохи подумала, а потім теж погодилася. З усієї компанії вагався лише Патрік. Він обіцяв провести канікули з мамою і тепер сидів, понуро дивлячись у підлогу, наче ми змушували його вибирати між родиною та порятунком найкращого друга.
— Гаразд, — нарешті здався він. — Я хоча б зателефоную їй і запитаю. Але нічого не обіцяю.
Він підвівся і вийшов у коридор.
З батьками Мілла проблем узагалі не мало виникнути: вони знову кудись поїхали й, мабуть, ще не скоро помітять відсутність сина. Емма збиралася сказати, що кілька днів поживе в подруги з Ліверпуля. Наскільки я зрозумів, ця подруга справді існувала, просто поки що не знала, що Емма збирається використати її як прикриття.
— Спочатку треба зателефонувати Лорі, — сказала Емма. — Не можемо ж ми просто з’явитися в неї на порозі.
Мілл нічого не відповів і знову взявся за телефон. Адресу ми вже знали, але номера сестра не надіслала, тому кілька хвилин він переходив з одного сайту на інший, поки нарешті не нахилився ближче до екрана.
— Здається, знайшов.
Він розвернув телефон до нас.
— Ось. Це твоя тітка.
Прямо по центру красувалася фотографія жінки: на знімку вона намагалася втілити образ елегантної й загадкової леді, і, треба визнати, це їй цілком вдавалося.
Вона позувала в довгій червоній сукні, у чорних рукавичках, а її волосся, скуйовджене й пишно розпущене по плечах, надавало образу легкого, артистичного безладу.
Увесь інший фон був щільно заповнений переплетеннями рун і химерними магічними символами, які ніби обрамляли її портрет. У лівому нижньому кутку завмерла чорна кішка, чий пильний погляд, здавалося, був спрямований просто на відвідувача сайту, звідки б той на неї не дивився.
Унизу виднівся номер телефону.
— Дзвони, — кивнув я. — Тільки що ми їй скажемо?
— Як що, що ти тут, от вона зрадіє, — Мілл хихикнув і набрав потрібний номер.
— Алло, добрий день, це Лора?
— Так, добрий день, — із динаміка долинув сухуватий жіночий голос. — Чим можу допомогти?
— Е-е... Це Мілл, я друг Джейка, вашого покійного племінника.
— Мілл... — у слухавці почулося дивне шипіння, і відразу після цього настала довга пауза. — У мене був племінник?
Він ніяково скривився, кинувши швидкий погляд у мій бік.
— Мем, узагалі-то був.
— Ах, Мілл! — голос на тому боці раптом зірвався на такий пронизливий крик, що мій друг відсмикнув смартфон від вуха. — Містер Міллі Андерсон, ну звісно ж! Негайно, чуєте? Негайно їдьте до мене!