Птах вів мене лабіринтом вулиць, перелітаючи з одного ліхтаря на інший, і таким нехитрим способом ми прийшли на абсолютно невідому мені вулицю. Потім ворона різко спікірувала вниз, опустилася посеред дороги й тричі чітко вдарила дзьобом по асфальту, і, не затримуючись ні на секунду, злетіла вгору й зникла в сірому небі.
— Гей! — вирвалося в мене.
Я підбіг до того місця й оглянув дорогу. На ній нічого не було.
— Дурна пташка…
Куди вона мене завела?
Тільки тепер я озирнувся на всі боки. Схоже, ворона вказувала не на саму дорогу, а на місце довкола: будинки, вікна, голі дерева, старі двері й темний під’їзд праворуч, у якого була вибита нижня частина дверей. Загалом вигляд у нього був… не найпривітніший.
— Дякую тобі, якщо тут живе хтось з моїх знайомих, — тихо сказав я, дивлячись у небо. — І ні, якщо не живе.
Усередині пахло сирістю й старим каменем. Сходи тягнулися вгору вузькими сірими прольотами, і я почав підніматися, інтуїтивно намагаючись вгадати потрібну квартиру. Дорогі металеві двері — ні. Звичайні білі — теж ні. Старі дерев’яні, з різдвяним дзвіночком… так.
Цей дзвіночок був мені знайомим. Здається, він висів тут навіть зараз, глибокої осені, коли до Різдва було ще дуже й дуже далеко, просто тому, що дуже подобався господареві. А подобався він йому тому, що той занадто сильно прив’язувався до речей.
Так. Це була вона.
У голові почав проступати перший чіткий спогад. Патрік. Тут живе Патрік. Мій найкращий друг.
Я зупинився перед дверима й на мить замислився, чи не спробувати пройти крізь них, але сама думка про те, що можна застрягти десь усередині дерева, здалася мені огидною. Тому я просто постукав.
Почекавши хвилину, постукав ще раз. Потім ще, а тоді почав просто тарабанити що було сили, доки за дверима нарешті не почувся нервовий тупіт.
— Іду… — пробурмотів хлопець охриплим голосом. — Хто там?!
— Це я, Джейк!
— Хто там, я питаю?!
Очевидно, він мене не чув.
Попри це Патрік обережно прочинив двері. Першою в отворі з’явилася його худа рука, яка міцно стискала бейсбольну биту. Потім — руда голова з розсипом дрібних веснянок. Визирнувши на сходовий майданчик, він сердито примружився:
— Ну, хто тут, чорт забирай?!
— Це я, Патріку. Це я…
— Бісові шмаркачі… колись я до вас доберуся.
— Не сумніваюся, — сказав я і швидко прошмигнув всередину, доки двері не зачинилися.
У квартирі смачно пахло смаженим м’ясом зі спеціями. Тут було чисто й світло.
— Хто там, синку? — із сусідньої кімнати долинув жіночий голос.
— Та знову діти бавляться. Усе добре, мам.
— І для них ти взяв биту?
Рудий хлопчисько почухав потилицю, здивовано подивився на свою «зброю» й поставив її в куток.
— М-да, — прошепотів він і пішов углиб квартири.
Мама Патріка, жінка сорока п’яти років, з каштановим волоссям і сіточкою дрібних зморшок навколо очей, рівномірно розгойдувалася в кріслі-гойдалці. Вона перебирала в руках пряжу й не відривалася від якоїсь передачі по телевізору.
Її обличчя здавалося мені болісно знайомим. Я відчував, що ось-ось згадаю її, але образ вислизав. Вирішивши довго себе не мучити, я пішов у сусідню кімнату.
Патрік уже сидів за столом під настільною лампою й нервово писав рівняння з фізики.
— Патріку, — тихо покликав я.
Він різко озирнувся, ніби почув щось, але, не побачивши мене, насупився й знову повернувся до стола.
— Патріку! — цього разу я крикнув так голосно, як тільки міг.
Жодної реакції. Він лише поколупався у вусі і продовжив займатися своїми справами. Я покликав його ще раз, потім ще, але здається голосній звуки до нього не доходили. Зрештою я нахилився нижче й ледь чутно прошепотів:
— Патріку…
Він здригнувся й різко розвернувся.
— Ти мене чуєш?
Патрік подивився просто крізь мене, не розуміючи, звідки долинає голос.
— Що за чорт?
— Так-так-так, це я.
Потрібно було спробувати ще щось інше. Затамувавши подих, я потягнувся до стола, схопив ручку й вивів на вільному краї аркуша нерівні, стрибучі літери:
«Не бійся. Це Джейк. Я помер».
Патрік стежив за ручкою, що сама літала над столом, спочатку з подивом, а потім прочитав напис.
Він відсахнувся разом зі стільцем і вчепився пальцями в край столу так, наче той міг захистити його від мертвого найкращого друга.
Напевно, почати зі слів «я помер» було не найкращою ідеєю. Я знову взявся за ручку:
«Це справді я. Не бійся. Я помер, але не знаю як. Я не завдам тобі шкоди».
Ще близько хвилини Патрік сидів нерухомо, переводячи погляд з одного напису на інший.
— Це ти зараз… говорив?
— Так. Це я.
— Я чую тебе, але… Як? Що взагалі відбувається? Ти привид?
— Не знаю. У мене відбило пам’ять. Я просто прокинувся сьогодні в такому стані й нічого не пам’ятаю. Тільки тебе.
Він усе ще боявся, але тепер до страху поступово домішувалася цікавість. Я добре знав цей вираз його обличчя: Патрік уже не просто панікував, а намагався скласти все докупи й вирішити, чи можливо втекти від мене через вікно.
— Де ти зараз?
— Просто перед тобою.
Він витріщився на порожнє місце, тричі перехрестився й почав гарячково шепотіти молитву, яку, найімовірніше, вигадував просто на ходу:
— Боже, Боже, поможи, від привидів захисти. Боже, Боже, поможи, дай мені прожити ще трохи…
Я терпляче дочекався, поки він закінчить. Як не дивно, я нікуди не зник.
— Молитва тобі не допоможе.
Патрік підскочив зі стільця і почав задкувати, аж поки не вдарився спиною об шафу.
— Забирайся до диявола! Я знаю, що ти не Джейк. Я не боюся тебе, чортів полтергейсте!
— Але ж я говорю з тобою! Невже ти не впізнаєш мого голосу?
— Диявол уміє підробляти голоси!
— Якби я був дияволом, то вже давно тебе прикінчив би. Навіщо мені підробляти чийсь голос?