Того дня я стояв на кухні й чекав, поки закипить чайник. Зі школи мене відпустили раніше, тому я був удома сам. У двері постукали.
Трохи роздратований тим, що хтось насмілився відірвати мене від телефона, я підійшов до дверей.
— Хто там? — запитав я.
Мені ніхто не відповів.
— Хто там? — повторив я і подивився у вічко.
За дверима стояла симпатична молода дівчина в червоному капелюшку, старомодній зимовій курточці й туфельках.
— Добрий день, — привітався я, але відповіді не було. — Що вам потрібно?
Дівчина усміхалася на весь рот, і від цієї усмішки мені стало не по собі. Я повернувся на кухню, взяв телефон і ще раз підійшов до вічка, сфотографувавши її.
Вона повільно піднесла руку й постукала ще раз.
— Що вам завгодно, мем? — запитав я, дивлячись на неї крізь вічко.
Раптом зображення зникло, ніби хтось закрив вічко рукою. Я почув якусь метушню й шарудіння та притулився ближче до дверей.
У цей момент двері просто зірвалися з петель і вилетіли назовні.
Я злякався й відскочив. Яскравий спалах… і я знепритомнів.
Мама повернулася першою. Вона знайшла мене на підлозі й привела до тями, обливши холодною водою.
— Що сталося? Що з дверима? — серйозно запитувала вона, перевіряючи мій пульс і тиск.
Я розповів їй усе як було, показавши фотографію.
Увесь залишок дня я вперше в житті спостерігав, як боїться доросла людина. У неї тремтіли руки, вона хаотично бігала по дому, відчиняла шафи, витягувала одяг, книги, якісь папки й складала все у валізи. Мені вона наказала робити те саме.
Через кілька годин приїхав схвильований батько. Надвечір будинок спорожнів, а ми вже їхали до іншого міста, залишаючи позаду все, що ще вранці здавалося нашим звичайним життям.
— Куди ми їдемо? Що відбувається? — запитував я, сидячи на задньому сидінні автомобіля.
Але мені ніхто не відповідав.
Ми переїхали до нового будинку. Усі речі, що залишилися у старому, батько протягом кількох наступних днів їздив і забирав сам, відмовляючись від моєї допомоги. Мама звільнилася з роботи й тепер сиділа вдома. Я розумів, що сталося щось серйозне й надзвичайне, тому батьки могли просто боятися або не знати, як розповісти мені про те, що трапилося. Я вирішив, що треба просто дати їм час, і коли він настане, вони самі все розкажуть.
У новому будинку в тата з'явився особистий кабінет, де він проводив більшу частину часу, щоправда, не сам.
До нього почали навідуватися, як він їх називав, «колеги» з поліцейського відділку, де він працював: по одному або по двоє-троє.
Що здавалося мені дивним, вони завжди були одягнені в довгі чорні плащі й циліндри.
Тато говорив, що має на роботі дуже важливе завдання: вони ловлять якогось злочинця, а ці чоловіки — його помічники. Але чому вони працюють у нас удома, а не в поліцейському відділку, він пояснював неправдоподібними відмовками — мовляв, у нас безпечніше або їм ближче їхати сюди, ніж до відділку.
Я розумів, що це брехня, але він навіть слухати нічого не хотів, став замкнутим і дратівливим.
До звичайної школи я не пішов. Батьки сказали, що тепер я навчатимуся вдома в християнській школі. Уроки онлайн. Я навіть зрадів: що може бути краще для підлітка, ніж не ходити до школи? Саме там я знайшов нового найкращого друга — Патріка. З ним я міг годинами говорити про все на світі: про дівчат, навчання й дивну поведінку батьків.
А його улюбленими темами були фізика та їжа.
— Тонкі налаштування Всесвіту... Ти не повіриш, але в нас є Творець, — говорив він перед камерою, заздалегідь поставивши перед собою тарілку супу й приготувавшись поєднувати їжу з наукою.
Через два місяці ми знову переїхали. Потім знову. І знову. А потім вони переїхали вже без мене.
Мені було п'ятнадцять коли це сталося. Мама довго плакала й просила зрозуміти, що вони повинні це зробити, а з обличчя батька не сходила удавана суворість, яка зазвичай буває в людей із військовим минулим.
— Ти вже дорослий, — він поплескав мене по плечу. — А отже, впораєшся абсолютно з усім. А якщо ні... — він усміхнувся й дістав із кишені ту саму ручку, що слугувала чарівною паличкою. — Тобі допоможе магія.
Я взяв цю паличку, покрутив у руках і подивився на нього.
— Тату, я більше в це не вірю. Чому ви мене залишаєте?
Він задумливо подивився на мене й сховав руки в кишені.
— Пообіцяй мені ніколи нічого не боятися.
— Чого мені боятися?
— Пообіцяй.
— Обіцяю.
Мене віддали на літо до моєї бабусі Луки — татової матері.
Бабуся здавалася напрочуд доброю жінкою. Вона обіймала маму, заспокоювала її й говорила, що все буде добре. Коли настав час прощатися, бабуся ще раз обійняла батьків. Потім вони сіли в машину й поїхали до свого нового будинку.
Через місяць я дізнався, що їх убили. Усе сталося, як у дуже поганому кіно. Приїхали кілька поліцейських і попросили дозволу зайти до будинку. Бабуся впустила їх.
— Мем, Девід Ноченко — ваш син?
— Ой, у що він знову вплутався... — вона змахнула рукою й приклала її до чола.
— Нам дуже шкода, мем. Ваш син загинув.
Вона довго плакала, аж поки зрештою її не скрутив напад. Викликали медиків, і бабусю відвезли до лікарні. Я не міг повірити в те, що сталося, поривався зателефонувати батькам, але ноги так ослабли, що я не міг підвестися з підлоги. Зрештою до мене приставили поліцейського психолога. Він посадив мене в машину, загорнув у плед і довго торочив щось про прийняття та заперечення, але я його не слухав. Я знову й знову прокручував у голові останню мить, коли бачив батьків: ту дурнувату ручку і свою обіцянку ніколи нічого не боятися.