06:00
Молодий оператор вражено дивився на екран і не вірив власним очам. Стовпчики чисел перед ним деформувалися, обертаючись в літери і складаючись в жахливе послання. Якщо бодай частина цього правда…Але як можна не вірити цим твердженням після продемонстрованого?
– Як мені запобігти цьому? – схвильовано прошепотів юнак. Як не дивно, він отримав відповідь у наступному повідомленні.
«Ти не зможеш. Ніхто не зможе, крім однієї людини».
– Кого? – запитав обнадіяний оператор. Знаки на екрані охоче відповіли:
«Леоніда Романенка, приватного детектива»
08:00
Клієнт нервово озирався і втягував голову, немов не почувався в безпеці у офісі приватного детектива. Леонід Романенко, високий сорокарічний брюнет у блакитному костюмі, простягнув йому чашку кави.
– Дякую, – прошепотів блідий інтелігентний юнак в окулярах, тримаючи напій обома руками і не п’ючи. – Я не знаю як це пояснити, але часу в нас обмаль…
– Будь ласка, не хвилюйтеся, – приязно всміхнувся йому детектив. – Так ви лише більше заплутаєтеся. Для початку хто ви і чим займаєтеся?
– Мене звуть Григорій Верховина, – повідомив клієнт. – Я журналіст за фахом, але зараз працюю оператором на фільтрувальній станції.
– Тобто, водоочисній? – уточнив Тарас, огрядний сивовусий здоровань. Григорій похитав головою:
– Ні, інформаційній. Розумієте, зараз в світі надлишок інформації. Ноосфера Вернадського давно вже не теорія, а окрема екосистема зі своїми законами. І, як і інші ресурси, її потрібно контролювати, інакше вона нас поглине і знищить. Інформація з усіх джерел стікається на фільтрувальні станції, типу нашої, де ми видаляємо повтори та неварте уваги і формуємо інформаційний масив, яким згодом користуються ЗМІ та звичайні громадяни.
– Нічого собі, – вражено хмикнув здоровань. – Важкувата, мабуть, праця.
– О, процес майже повністю автоматизований! – запевнив клієнт. – Я лише затверджую кінцевий масив та час від часу перевіряю результати. І саме тому, те, що нам загрожує так жахливо. Розумієте, я починаю рано і рівно о шостій масив заговорив зі мною…
– Вибачте, що? – недовірливо перепитав Леонід. – Тобто, заговорив?
– Написами з екрану, – пояснив Верховина. – Знаю, як це звучить, але, запевняю вас, я не збожеволів. Він повідомив, що о вісімнадцятій розкриє таємниці всіх семи мільярдів землян.
– Хіба це можливо? – здивувався Жан, довгов’язий сивий актор. Клієнт тільки розвів руками.
– Можливо, – несподівано впевнено заявив Блекі, хакер агентства. Колеги здивовано обернулися до нього, адже парубок в чорній бандані і чорній же футболці, що обтягувала його чимале черевце, зазвичай не втручався в розмови з клієнтами.
– Навіть при найкращому розкладі це спричинить катастрофу, – скрушно зітхнув Романенко. – Досить згадати чим закінчувалося оприлюднення будь-яких секретів, неважливо вартих уваги чи ні. Таємні переговори політиків чи інтимні фото зірок неодмінно ведуть до скандалів, а у випадку одночасного і глобального розкриття світ захлесне хаос.
– Але далеко не всі користуються комп’ютером, – заперечив Тарас. – І тим більше, довіряють йому щось провокаційне чи ганебне.
– Це не має значення, – знову втрутився Блекі. – Якщо ти відсутній в соцмережах, тебе вирахують по телефонним розмовам. Не користуєшся телефоном – шукатимуть у записах відеокамер. Живеш відлюдником на краю світу – все одно маєш якісь документи, а отже паперовий слід за тобою тягнеться. Когось зачепить більше, когось менше, але чистим ніхто не лишиться. У кожного знайдеться больова точка.
– Вибачте, а чому ви вирішили звернутися саме до нас? – запитав клієнта Леонід. – Проблеми глобального рівня не зовсім наш профіль.
– Це й найдивніше, – вирячив очі Григорій. – Мені вас порадив сам масив. Сказав, ви єдиний, хто зможе це зупинити.
– Що ж, це все пояснює, – Романенко рвучко підвівся і потиснув хлопцеві руку. – Григорію, у мене до вас важливе прохання. Поверніться на роботу і спробуйте вмовити керівництво затримати сьогоднішній масив. Віра складе вам компанію.
– Я вже намагався, але це нічого не дало, – понурився Верховина. – Наді мною тільки сміються і я не можу їх винити. Сам би нізащо не повірив, якби не бачив на власні очі.
– Не хвилюйтеся, я вмію бути дуже переконливою, – запевнила Віра, приваблива брюнетка за тридцять. – Бувайте, хлопчики! – кинула вона наостанок, залишаючи офіс.
Лишившись вчотирьох, сищики перезирнулися.
– А тепер колися, – звелів Тарас, загрозливо нависнувши над столом Блекі. Молодик втягнув голову в плечі.
– Про що ти? – пробубонів він, закриваючи якісь вкладки.
– Ти знайомий з тим, що загрожує нашому клієнтові і всій планеті краще нього самого, – пояснив Леонід. – Гадаю, ти вже стикався з подібним раніше. Нам потрібні подробиці.
Коли Блекі поглянув на шефа, його очі блищали від сліз:
– Це я створив цю загрозу.