Глава 27 Це ще не крапка, зовсім ще не крапка...

«Найпростіший і найвірніший спосіб обдурити

людину — це прикинутися другом»
(Публій Овідій Назон)

Джул, день 49-й на Острові

Останні метри до Руїн довелося долати з боєм — здавалося, всі духи та інші істоти, що населяють ліс, пішли в атаку. Причому, кидаючись виключно на Кромиля, вони старанно обходили своєю увагою мене, що, безсумнівно, викликало в душі запитання — а наскільки правильним є те, що ми затіяли?

Це не було схоже на сутичку — радше на побиття. Вони кидалися гуртом, з усіх боків, намагаючись збити з ніг, дезорієнтувати, заплутати, ми ж, прорубуючись крізь їхні безплотні тіла, завдавали непоправної шкоди. У цій перемозі не було честі. Не було звичної воїнської гордості. Про таке не розповідають вечорами, сидячи біля вогнища. Про подібне мовчать, сором’язливо ховаючи очі й відмовляючись безликим — «та там і сутички толком не було, так, бійка заради бійки».

Кілька разів мені здалося, що в цьому шаленому вирі, який нас оточував, майнуло знайоме обличчя водяниці, що відкрила мені інший, інакший бік правди, і я, подумки, благала всіх богів відвести від неї вістря мого меча.

— Не втрачай рівноваги, скоро стане легше, — прогарчав вкритий з ніг до голови якимось слизом Кромиль, — нам головне проскочити під тінь Руїн, далі підемо вже спокійно.

— Як так? — я, прикриваючи його спину, не змогла стримати здивування, — ви ж мені казали, що Ельфійські Руїни кишма кишать мерцями, бісами та іншою нечистю.

— Дещо змінилося, — його голос то здіймався до неба, то падав вниз, — тебе чекають і не будуть перешкоджати.

У душі знову заворушився черв’ячок сумніву — в пам’яті спливали рядки зі щоденників Падших, те, як, і чому, і від чого взагалі з’явилося це місце, але все це старанно стиралося черговою атакою і ми повільно, але все ж таки просувалися вперед. За спиною я чула вовче виття, шелест крил, якісь дикі вигуки, але, не даючи себе відволікти, йшла за Кромилем, уже не оминаючи напівпрозорі пагорби, схожі на уривки хмар, так багато їх було.

Все закінчилося несподівано й раптово — здавалося, хтось провів межу, за яку духи не могли проникнути і вони залишилися позаду, ті, кому пощастило вижити: жалюгідна жменька водяниць, фей, духів рослин і тварин. Усіх тих, хто прийшов на цю землю раніше будь-якого розумного і тих, хто зараз намагався захистити її.

— Нічого не розумію, — прошепотіла я, — чому нас не переслідують? Що це за нові дива?

— Просто ми на землі тих, хто могутніший за місцевих духів, і вона охороняється заклинаннями, щось на кшталт замкового захисного полога — кого потрібно впускає, кого не потрібно — затримує або зовсім зупиняє, — Кромиль нервував усе сильніше і без кінця дивився вгору, на стрімко рожевіюче небо, його обличчя, вкрите ранами після «поцілунків» водяниць, стрімко розпухало, стаючи гротескним. Його трясло, як від сильного ознобу, а губи й кінчики пальців набували синюшності. Я ж, навпаки, надто розпалена сутичкою, важко дихала і, відчуваючи шкірою, як огидно липне до тіла наскрізь промокла від поту нижня сорочка, знемагала від бажання розстебнути курточку.

Кромилю ставало гірше просто на очах — з кожною секундою його крок втрачав легкість, з’явилася хиткість, а плечі опускалися, хоч він і намагався триматися молодцем.

— Що з тобою? — я дивилася під ноги, відзначаючи про себе, що навіть залишки трави прагнуть забратися з мого шляху і від цього ставало моторошно.

— Я ж не принцеса, мене не оберігали пташки і звірята, — він злобно хмикнув, кинувши на мене косий погляд з-під навислих повік, — подивися — на тобі жодної подряпини, садна чи опіку, як завжди спритна й витончена, ніби не воїн, а феєчка.

— Я не знаю, чому мене не чіпали, — з невдоволенням відзначивши, що в голосі з’явилися вибачливі нотки, я смикнула плечима, повертаючи собі впевненість, — але ти ж сам сказав, що раз мене привели сюди минулого разу, то, отже, духи хочуть моєї присутності, ось тому, мабуть, і не чіпали.

— Я мав на увазі інше, — він знову кинув погляд на небо і пірнув у частково зруйновану кам’яну браму, прикрашену головами дивовижних створінь, ще не бачених мною, — тебе чекають усередині, не зовні.

Я зупинилася — його слова вкотре ковзнули по мені, викликавши майже фізичний біль.

— Але ж там, усередині, привиди й мерці, що залишилися після відходу Падших, ви ж на них полюєте і вони дуже агресивні, і нападають на всіх, саме це ви із Рейнольдом мені всю голову проїли, втовкмачуючи це? — я, слідом за Кромилем, пройшла в браму, і в обличчя мені вдарила хвиля теплого, огидно-вологого повітря. Зовсім не таким, яким я пам’ятала, був і запах — болотяний, солодкуватий, він осідав на шкірі липкою плівкою і відчувався в’язким сиропом, забиваючись у ніс і горло.

Хоч я й намагалася йти максимально безшумно, кроки все одно лунали гулко і, відскакуючи луною від стін, падали під ноги. І навколо нікого — жодного привида, духа чи мерця — здавалося, всі вони причаїлися по кутках і чекають наказу до нападу.

Кромиль якось непомітно й обережно відійшов від мене на відстань витягнутої руки і врешті-решт опинився позаду. Через відчуття небезпеки, що майже повністю мене затопило, розмовляти не хотілося і я пробиралася вперед, намагаючись створювати мінімум шуму, не озираючись. Як виявилося — дарма. Якби я побачила, на що перетворився наш степовик, то, скоріше за все, одразу повернула б назад і нічого з того, що сталося, не відбулося б. Але я вперто, як та сама горезвісна коза на мотузці, тяглася вперед.