Глава 26 Бійтеся данайців, що приносять дари

«Проникаючи в підступні задуми ворога, мимоволі

переймаєшся і його підступністю. Таке переродження,

на жаль, не новина — у давнину це траплялося не раз.»
(Джон Рональд Руел Толкін. Володар Перснів)

Джул, день 49-й на Острові
 

Я не знала, скільки минуло часу від початку цього переслідування лісом Падших — секунди здавалися хвилинами, а хвилини — годинами. Долоня Кроміля обпікала, ніби в його жилах текло полум’я, хоча, скоріше за все, так воно і було.

Наша магія, наші Іскри — живе полум’я, що живе в нас і пробуджується в хвилини небезпеки, яка зараз підстерігала за кожним деревом, кожним кущем і кожною травинкою. Вона чіплялася за поли курточки й лізла в обличчя, хапала за підошви чобіт і норовила вихопити з руки зброю. Здавалося, сама тутешня природа повстала проти двох воїнів, які вирішили проникнути в найпохмуріше місце цього острова.

Не знаю, скільки б ми ще дозволяли себе обманювати до приходу головних ворожих сил, якби я все ж не звернула увагу на дещо підозріле — абсолютно голий, але при цьому всипаний дрібними жовтими кульками плодів, і тому вельми помітний кущ, промайнув повз мене вже вп’яте, коли я, висмикнувши руку з долоні Кроміля, різко загальмувала.

— Ти збожеволіла? — прошипів він мені в обличчя, обводячи округу налитими кров’ю, божевільними очима. — Треба бігти й швидше, ми й так занадто довго йдемо.

— Ти що, не бачиш? Ми пробігаємо повз цей кущ уже вп’яте! — мої вуха, здавалося, витягнулися, як у ельфів, намагаючись прислухатися до всіх звуків лісу і виокремити ті, що несуть небезпеку.

— Ти впевнена? — кривава пелена почала спадати з його очей, і він, нарешті, озирнувся навколо, приходячи до тями й повертаючи звичний жартівливий вираз обличчя.

— Абсолютно. Коли ми пробігали тут уперше, він витягнув у мій бік гілки, і я їх обламала. Як бачиш, сік досі сочиться з надломів. Не думаю, що нам на шляху п’ять разів траплявся один і той самий кущик, ще й із характерно зламаними гілками, — я фиркнула і, міцніше стиснувши руків’я меча, подивилася в той бік, де Служка бився з вовками. — Як думаєш, нам вдалося хоч трохи відійти від тієї галявини?

— Найімовірніше, так, раз ліс почав нас плутати, — Кроміль насупився, явно намагаючись знайти вихід.

— Ти зовсім не турбуєшся через нього? — я вдивлялася в той бік, звідки ми, ймовірно, бігли.

— Було б через що, — Кроміль витягнув меч із піхов і примірився до куща, — він же Суммонер, і зараз я поставлю на нього, а не на одержимих хижаків.

— Я чогось не знаю? — у моїй пам’яті раптом сплив спогад, який я мріяла б забути назавжди — заклякле тільце Сірого і його мордочка, вкрита свіжою кров’ю.

— Ти зараз жартуєш? Невже тобі не розповіли про особливості суммонерів? — Кроміль дивився на мене з недовірою. — Їх же практично неможливо вбити чи якось інакше знешкодити — вони викликатимуть своїх духів, поки не скінчиться магія. Страшні супротивники. Намагайся їх уникати, — з цими словами він замахнувся і вдарив кущ під корінь, зрубавши його одним ударом.

Я почула глухий, сповнений муки стогін — і тієї ж миті на місці куща з’явилося напівпрозоре тіло, розрубане навпіл. Широко розплющені в смертній агонії очі лісового духа були звернені до сіріючого неба з докором і здивуванням.

— Що ти робиш?! — закричала я, хапаючи Кроміля, який примірявся до наступного куща, за руки. — Вони ж живі!

— Звісно живі! — злобно вишкірився той і, відштовхнувши мене, зрубав наступну рослину. — І вони нас плутають, не дають вийти на стежку.

— Це неправильно! — тільки й змогла сказати я, відскакуючи вбік від тіла, що впало ницьма біля моїх ніг. — Має бути інший вихід!

— Його немає, — Кроміль, утративши залишки людяності, рубав направо і наліво, сіючи навколо себе смерть і руйнування.

Не в силах чути передсмертні стогони й благання, я стояла, затуливши руками вуха і міцно заплющивши очі, поки не відчула на плечі його руку:

— Бігом, шлях розчищено, але врахуй — я більше не буду робити всю роботу за тебе, білоручко!

Я вразилася, наскільки швидко розумна істота може перетворитися на чудовисько. Зараз він сам скидався на демона — з ніг до голови вкритий чимось зеленим, чи то соком знищених рослин, чи то кров’ю нещасних духів.

— Ти мене лякаєш, — я мимоволі відступила, але була зупинена багатоголосим виттям, яке пролунало з того боку, звідки ми бігли.

— Розмовляти будемо потім, коли доробимо справу, — Кроміль тривожно втягнув носом повітря. — Чи ти змінила наміри?

Замість відповіді я, обережно переступаючи через те, що ще недавно було живим і повним життєвих соків, пішла стежкою, не озираючись. І справді, якщо я хотіла знову побачити Лайєна, мені потрібно було потрапити до Місця сили, але чомусь протягом усього цього ранку мені жодного разу не спала до розуму проста думка — а навіщо мені так гостро потрібна ця зустріч? Настільки, що вже пролилася кров і невідомо, скільки ще її буде на моїх долонях. Мене просто тягнуло туди нестерпним потягом, і все, що я могла, — йти в напрямку чаші, чий поклик уже вирув у моїй крові жадібним і ненаситним закликом.