Глава 24 Реальність завжди страшніша за найжахливіший кошмар

«Знаєш, чим реальність відрізняється від фантазії? Тим, що коли мрії здійснюються, усе виявляється не таким, як ти уявляла.»
(Дмитро Ємець. Маг півночі)

Джул, день 49-й на Острові

Я так давно не була в цій квартирі, що не одразу зрозуміла, куди мене занесло примхливими снами. Судячи з усього, часу в цьому світі минуло значно більше, ніж у мене. Про це свідчив і новий ремонт, і пересунуті меблі, і кіт, який уже ледве вміщувався на своїй лежанці. Витягнувши лапи й звісивши хвіст, він ліниво й поважно розглядав мене крізь примружені очі.

З кухні долинали веселі голоси, і загалом атмосфера була зовсім іншою, не такою, яку я пам’ятала. Але це було ще не все — я помітила нові фотографії на стінах, і судячи з них у мого альтер-его з’явився залицяльник. Більше того — я пам’ятала це обличчя. Саме він телефонував їй того дня, коли пострілом зі спини їй не дали перемогти фінального боса.

Було чому дивуватися…

На балконі я з невдоволенням помітила попільничку, але подумала, що, можливо, курить чоловік, який тепер живе разом із Юлією, і трохи звеселилася. Не те щоб мені було якесь особливе діло до здоров’я дівчини, просто мені не подобався запах тютюну.

Тим часом шум на кухні став гучнішим, голоси перемістилися до передпокою, і після невеликої метушні, викликаної відходом гостей, нас залишилося четверо — кіт, я, завмерла в кутку над кріслом, Юлія і її хлопець — високий чорноволосий красень, дуже схожий на одного мого знайомого ельфа.

— Який чудовий вечір, — проспівала Юлія, обіймаючи свого красеня, який миттєво посмурнів. — Ти не дуже втомився?

— Добре, що ти вирішила це нарешті з’ясувати! Юлю, ти ж знаєш, як я не люблю ці позапланові вечірки, ще й після напруженого дня, — я здивувалася: навіть голос у нього був такий самий, як у ельфа. — Але ти все одно продовжуєш іти на поводу у своїх друзів, бо ж «я не можу сказати їм ні», ставлячи при цьому їхні бажання вище за мої.

— І все ж живу я з тобою, а не з ними, — Юля примирливо підняла долоні. — Сьогодні п’ятниця, завтра можна відіспатися, а ми не бачилися пару років — відтоді, як вони поїхали жити до Праги. Ти ж сам не захотів організувати зустріч у кафе, посилаючись на завеликі ціни, хоча Денис і казав, що оплатить зі Світкою половину рахунку.

— Ще чого, — пирхнув красень, сідаючи з ноутбуком у моє улюблене крісло. — Я не жебрак і не утриманка, щоб за мене рахунки в ресторанах закривали.

— Тоді я не розумію, чому ти бурчиш — вони в неділю вже летять назад і невідомо, коли знову зможуть нас провідати, — Юля стояла посеред кімнати розгублена і пригнічена. Від колишньої веселості не залишилося й сліду, і я почала відчувати до красеня неприязнь. Навіть мені було зрозуміло, що він би волів узагалі не перетинатися з тими людьми, які були в них у гостях.

— Це вже не важливо, — нарешті він розімкнув тонкі губи. — Вони пішли — і добре. Давай краще пробіжимося по рейд-босах, я нерви заспокою і заодно підкачаємось. Я бачив, що ти вчора, поки я працював як проклятий, встигла підняти рівень і переодягла свого персонажа. От і подивимося, на що ти тепер здатна.

— Не забувай — я у відпустці, — спокійно відповіла на його випад вражена Юля і сіла за комп’ютер. — Тому маю право проводити свої вихідні як хочу. Ти ж не чекав мене, поки я працювала, і прокачався по повній — що не забуваєш мені демонструвати при кожній нагоді.

Вона стиснула губи й відвернулася від нього.

Я висіла під стелею сумною хмаркою, не розуміючи, чому ці двоє взагалі разом. Кіт, як і я, явно недолюблюючи чоловіка, м’яко зіскочив із лежанки і видерся на плече Юлі, дуже знайомим мені рухом.

Коли вона завантажила гру, я побачила на екрані ту саму фігурку — струнка воїтелька в ладному чорному костюмі з парними мечами бігла зараз полем назустріч ельфу-лучнику, і я здогадалася, що саме за нього грає цей неприємний чоловік, який тепер, користуючись тим, що дівчина його не бачить, свердлив її спину важким, повним злоби поглядом.

Я була вражена. Невже вона цього не помічає? Він же буквально її ненавидить!

Тим часом гра почалася, і я помітила, що вони дуже зіграні — не сказавши один одному жодного слова, вони діяли як єдиний механізм, і все йшло чудово аж до того моменту, коли в результаті особливо запеклого бою фінальний, переможний удар монстру завдала Юля.

Тієї ж миті обличчя її хлопця перекосило такою ненавистю, що я мимоволі відсахнулася — на мить мені здалося, що він готовий її вдарити.

Це відчула не тільки я.

Кіт, який досі мирно лежав пухнастим комірцем на плечах дівчини, підняв мордочку і уважно подивився на молодого чоловіка.

Їхня дуель тривала секунду.

І закінчилася беззастережною перемогою кота.

Чоловік прикрив очі й провів долонею по обличчю знизу вгору, ніби стираючи емоції. Потім рішуче захлопнув ноутбук і почав знімати футболку, явно не збираючись продовжувати гру.

Юля цього не бачила — вона захоплено билася з черговим монстром і зрозуміла, що щось не так лише тоді, коли почала програвати. Їй явно бракувало його підтримки.

— Що сталося? Тебе викинуло? — вона насупила брови і почала ганяти свого персонажа намальованою кімнатою, притискаючи до стін і гарячково клацаючи по клавіші з червоною баночкою, схожою на зілля зцілення, яким мене напоїв Лайєн. — Давай швидше, мені його самій не здолати! А якщо він мене зараз уб’є, наступний з’явиться тільки через три дні! Ти ж знаєш, як мені потрібен цей бос для квесту!