Глава 23 Час усе розставляє по своїх місцях

— Чого ти хочеш?
— Я хочу вбити час.
— Час дуже не любить, коли його вбивають.
(Л. Керрол. Аліса в Країні чудес)

Лайєн, день 48-й після кораблетрощі

Якби хтось запитав Лайєна, як він може охарактеризувати минулий місяць, він відповів би, що це схоже на вистежування здобичі — нескінченні хвилини, що тягнуться, мов години, і години, які перетворюються на вічність. Насування катастрофи вже не здавалося чимось ефемерним, вигаданим, плодом уяви надто чутливих натур. Більше не було потреби щось приховувати — листя, яке жовтішало швидше ніж минали думки, бачили всі. Але, не зважаючи на це, воно ще трималося на гілках, як і раніше забезпечуючи надійний захист згори й даруючи примарну надію.

До Меллоріна почали стікатися, поки що невеличкі, групи ельфів, що розселилися в інших землях і лісах. Щодня столиця зустрічала новоприбулих — наляканих, стривожених, тих, хто розповідав страшні речі. Майже всі біженці пережили напад — не бісів, не духів і навіть не демонів — розумних істот. І це дуже тривожило як правителів, так і Лайєна.

Банди грабіжників, на кшталт компанії Айола, та й просто тих, хто не бажав жити за загальноприйнятими законами, хтось зводив у єдиний вузол; у їхній дивній організованості відчувалася владна рука, і ельф почав здогадуватися, хто за цим стоїть — помста, страшне почуття, руйнівне й згубне, але водночас і творче. Спираючись лише на неї, Надіра старанно роздмухувала вогонь і готувалася. До чого? Лайєн не знав, але те, що вона грає на руку Неназваному, вже було очевидно.

Однієї ночі Н`Граат`С, ніяковіючи й ретельно добираючи слова, заявив, що відчуває у своїй крові дивний поклик, ніби хтось підказує йому, що зараз він перебуває не там, де повинен бути, і вже майже не в змозі йому опиратися.

— Я намагався звернутися до Отця, просив допомоги, поради, хоч чогось, — глухо промовив орк, ховаючи долоні між колін і схожий тепер на насупленого ворона, — але він мене не чує. Або покинув наш світ, або не хоче відповідати.

— Я нещодавно розмовляв із ним, і мені не здалося, що Ешенд хоче залишити світ, — замислився Лайєн, — можливо, він не відгукується тому, що ми всі зараз перебуваємо під милістю Енліль.

— Хіба не Ейнхад мати ельфів? — Н`Граат`С підвів голову й поглянув Лайєнові у вічі. — Я був певен, що саме вона оберігає вашу столицю.

— Нас породила Ейнхад, та Ландевіль береже саме Енліль, — втомлено зітхнув ельф. — Уже надто давно ми віддали їй свої тіла й душі в обмін на заступництво, тож поки ми тут, жодне зло не торкнеться нас. Але дивно те, що ти розповів. Завтра розпитаю Лейгунінн про цей дивний свербіж у твоїй крові. Усе, що відбувається останніми тижнями, надто узгоджене між собою, щоб бути лише збігом обставин.

— Ти про розповіді біженців? — Лайєнові здалося, що в очах орка промайнув багряний відблиск. — Так, вони сповнені жаху й паніки, але хіба ти сам не знаєш, що коли з’являється страх — розум замовкає? Можливо, вони перебільшують чисельність нападників?

— Ти бачив багато панікуючих ельфів? — фиркнув Лайєн. — Та радше гора зрушить з місця, ніж ельф утече від якогось головоріза.

Орк нічого не відповів на це запитання, лише взяв до руки опалий листок, виразно поглянув на ельфа й відкинув його знов до їхніх ніг.

Лайєн розмірковував про це й тепер, дивлячись, із яким жахом Лейгунінн дивиться собі під ноги, ніби боїться ступати на цей вохряний килим.

— Крокуйте сміливіше, моя королево, — підбадьорив він її й вимучено всміхнувся. — Листя не кусається.

— Ти маєш рацію, — у її голосі звучали старанно приховані сльози, — кусається дещо інше — зброя, що забирає життя наших рідних і близьких.

— Ми ж уже проходили це, — Лайєн увійшов до кола Старійшин і зайняв належне йому місце. — Чому б нам не вчинити, як минулого разу: зберемо представників усіх першоосновних Коренів, покличемо Сестер і вирішимо, як нам діяти. Найголовніше зараз — не показувати тим, хто приходить по захист, нашої розгубленості та безсилля щось змінити.

— Ми можемо змінити, — зітхнувши, королева сіла на трон і поглянула на листок, міцно затиснутий тонкими пальцями. — Нам доступний шлях втечі, ти це знаєш. Ми можемо знову, покликавши Енліль, знайти для себе новий світ і спробувати цього разу вже точно уникнути помилки. Ми багато чому навчилися на цій землі, може, час її залишити?

— Після всіх тих бід і нещасть, що ми на неї накликали? — голос Лайєна, ретельно стримуваний, тепер більше скидався на шипіння плазунів. — Чим ми будемо кращими за гномів, які вирішили перечекати негоду й пішли в гори?

— Чому ти вирішив, що ми маємо бути кращими чи гіршими за будь-кого? Ми завжди були самі по собі, — втомлено, мов дитині, почала пояснювати та, від кого зараз залежала доля цілого світу. — Нас сюди не кликали. Так, ми прийшли як завойовники й поневолили тутешніх богів, приспали їх. Ми підкорили духів, і вони, схилившись перед нашою силою, пішли до нас на службу. Але можливо, якщо коли ми підемо, вони зможуть протистояти Неназваному?

— Ти справді віриш, що ті, хто виявився слабшими за нас, зможуть дати відсіч тому, хто сильніший за нас? — Лайєнові на мить здалося, що королева збожеволіла.

— Має ж бути хоч якийсь вихід, — простогнала Лейгунінн, ховаючи обличчя в долонях. — Ти знаєш, що орки об’єдналися з Танниолою й повністю перейшли під її владу?