Розділ 21. Пам’ять має чіпке коріння

«Пам’ять — це щоденник, який ми всі носимо із собою»
(Оскар Вайльд)

Лайєн, день 18-й після кораблетрощі

Його найпершим дитячим спогадом були очі матері — листяно-зелені, з розсипом золотавих вогників. Її погляд нагадував промені сонця, що пробиваються крізь крону літнього дня — такий самий ясний, лагідний і теплий.

Він пам’ятав її руки й ніжний голос, коли вона будила його вранці, легко торкаючись волосся і цілуючи в чоло прохолодними губами. Своєю граційністю і легкістю вона нагадувала йому рись, а себе він асоціював із лісовим котом, яких безліч селилося біля підніжжя Стовпів його роду.

То були дні, сповнені щастям і сміхом, безтурботними іграми й очікуванням нового. Він пізнавав світ, пропускаючи його крізь материнські казки та пісні — ненав’язливі й водночас чіпкі. Часто вже потім, коли він став дорослим, ці мелодії приходили йому на думку, і він тихо наспівував їх собі під ніс, знаходячи в них розраду.

Без сумніву, у ті дні мати безмежно любила й балувала його, знаходячи в його очах відображення і власної краси, і мужності його батька.

Здавалося, так буде вічно.

Він був народжений для щастя, для продовження роду і прекрасно знав свої Корені. У визначений час йому судилося одружитися з тією, кого обере його серце, і, змінивши батька, очолити родину.

Він пам’ятав той день, коли його світ, похитнувшись — розколовся.

Він побачив в очах матері неможливе.

Лише потім, подорослішавши під чужим небом, він зрозумів, що це було — страх. Безмежний жах, паніка і відчай.

Вона металася по дому, хапаючи якісь речі й відкидаючи їх, щоб схопити інші, нагадуючи маленькому синові загнану у клітку тварину. Від гордої рисі нічого не лишилося — вона не знала, що робити, і навіть умовляння батька не допомагали.

Йому тоді здавалося, що мати збожеволіла.

О, як же він помилявся.

Це станеться набагато пізніше, коли її божевілля проявиться у всій красі, стерши з обличчя і ніжність, і любов.

Не одразу він дізнався, що в їхній затишний світ прийшла біда — смерть, незнайома і тому ще страшніша.

Старші ельфи не говорили про це при дітях, але весь Меллорин наповнився тугою й перешіптуваннями.

Зло було безжальним і голодним.

Воно пожирало душі й матерію, залишаючи по собі висмоктану до краплі землю і висохлі мумії, що колись були розумними істотами — повними життя й любові.

Марно вони перед смертю благали богинь — боги мовчали, розгублені й не розуміючи, як і їхні творіння.

У зла не було імені й плоті.

Лише голод.

Давній і безмежний.

Воно жерло — і ніяк не могло насититися, забираючи все, що стояло на його шляху.

Усе живе тікало в жаху.

Але воно наздоганяло й поглинало, поглинало, поглинало — стаючи дедалі сильнішим, а від того ще голоднішим.

Жалюгідні три сотні ельфів — усе, що лишилося від народу, який колись щедро розселився по всій Анделії — знайшли притулок у Меллорійському лісі. Не найпросторішому, але єдиному, що вцілів у світі, який пожирав той, кого діти Ейнхад не наважувалися назвати тим ім’ям, яке самі ж йому подарували.

У зміцнення цього останнього бастіону вони вклали весь свій відчай, усі сили, усю магію — яка виснажувалася, бо була нерозривно пов’язана із землею, що породила їх і яку тепер вбивали.

Та поступово щит, що спочатку здавався надійним, стончився.

І саме тоді Лайєн, ще маленький і коротковухий, побачив те, що приголомшило до німоти всіх мешканців Меллорина: жовте, торкнуте осіннім в’яненням листя.

Збожеволівши від страху за своїх дітей, ельфи благали Енліль допомогти будь-якою ціною, пообіцявши натомість до кінця своїх днів виконувати будь-яку її волю.

Вона ж, у відчаї спостерігаючи, як те, чому вона присвятила всю себе, гине в ненажерливій пащі Звіра Безодні, покликала сестер і брата та здійснила неможливе.

Вона наважилася кинути виклик Фатуму.

Відкривши зоряний шлях, вона перенесла Меллорин, уклавши його у сферу абсолютного захисту, до максимально віддаленого світу, який здався їй безлюдним.

Про те, що він населений духами й іншими живими істотами, ельфи дізналися набагато пізніше.

Два століття вони не наважувалися покидати межі лісу, щоб не втратити божественного захисту.

Та перше ж знайомство з місцевими закінчилося непорозумінням — а отже й агресією та сутичкою.

У ній ельфи, що володіли Іскрами і талантами, багаторазово посиленими магічним ареалом цього світу, здобули впевнену перемогу.