Розділ 20 Хаос завжди перемагає порядок

«Потрібно носити в собі ще хаос, щоб бути

здатним народити танцюючу зірку.»
(Ф. Ніцше, Так казав Заратустра)

Джул, день 18-й на Острові

Ми зустрілися на тому самому майданчику, куди я потрапила того дня, коли наважилася покінчити із затворництвом. Цього разу Замок не водив мене за ніс і відразу розчинив усі двері, тож дісталася я швидко і навіть раніше призначеного часу. Однак мене вже чекали — Настоятель дивився вдалечінь, ніби намагався розгледіти в неспокійних водах Моря Надій ту саму надію.

— Ти не хочеш мені щось розповісти? — його голос, як і тоді, огортав і зігрівав, але тепер я знала, яка сила стоїть за ним — безсмертний охоронець цього острова, замаскований під личиною простого настоятелю храму воїнів.

Не знаючи, з чого почати і відчайдушно хвилюючись, що через нічні події мене можуть вигнати, і тоді всі зусилля зійдуть нанівець, я підійшла до нього й, уникаючи допитливого погляду, теж подивилася вдалечінь. Хвилі, що набігали одна на одну, скаженіли, прагнучи вирватися з берегових меж, і зараз нагадували мої думки — безладні й хаотичні.

— Давай я тобі допоможу, — нарешті мовив чоловік із тисячею обличь, що стояв поруч. — Сьогодні вночі у тебе була гостя. Не виправдовуйся, я знаю, що ти її не кликала і не хотіла цієї розмови, вони самі вирішили знайти тебе, тож усе гаразд, твоєї вини тут немає. Але я хотів би дізнатися — чого вони від тебе хотіли?

— Вони нічого не хотіли, нічого не пропонували, — я знизала плечима, згадуючи сумні очі водяниці та її переливчастий силует. — Вона просто розповіла мені про те, ким вони є насправді.

— І ким же? — Наставник уважно дивився на мене, ніби моя відповідь була важливою не тільки для нього — для всіх, хто населяв цей острів.

— Вони ті, хто були першими — задовго до того, як з’явилися всі інші: ельфи, гноми, люди, орки. Тут уже жили духи, хранителі, звірі й птахи… Ще вона сказала, що ті, кого ви… — я затнулася, — ми називаємо демонами, насправді є богами цього світу, які його народили й заселили, і що, як і всі могутні сутності, вони не були ні злими, ні добрими — вони просто були.

Наставник задумливо погладив підборіддя, всміхаючись чомусь своєму.

— Як складно вона тобі все наспівала, і не причепишся, — нарешті мовив він після довгої паузи. — Найцікавіше, що все, що вона сказала, — правда. Справді, коли ельфи прийшли в цей світ, він уже був заселений незліченними істотами, багатьох із яких уже немає — навіть пам’яті не лишилося. Але ось у чому річ — не всі були готові розділити сусідство з тими, хто відрізнявся від них, і почалося протистояння, у результаті якого хтось загинув, хтось вижив, і вже ті, хто вижив і переміг, вирішували, хто гідний жити, а хто — ні.

— Перемогли, як я розумію, не духи? — мені стало сумно.

— Правильно розумієш. І, звісно, переможці встановили свої порядки. Ті, хто не захотів миритися, продовжують війну. Інші підкорилися новим господарям, деякі причаїлися, когось довелося приспати…

Він знову замовк, і я наважилася сказати те, що вже крутилося на кінчику язика:

— Я правильно розумію, що прийшлі вбили цей світ, поневолили його господарів і ще й вважають, що мали на це право?

— Це так, якщо дивитися з точки зору твоєї нічної гості. Але не всі думають так, як вона — коли ельфи прийшли сюди, цей світ не був умиротвореним і благостним, істоти, що його населяли, не жили в мирі одна з одною. Тож у чомусь ельфи були праві, приборкавши їхню ворожнечу та примиривши сторони конфлікту цих створінь, — Настоятель, знизавши плечима, знову дивився вдалечінь.

— Яке вам, нам, будь-кому було діло до внутрішніх проблем цієї землі? — від запалу щоки налилися кров’ю і стало жарко. — Тепер, коли вона повстала проти нас і противиться нашому перебуванню тут, коли вона кличе все нових і нових демонів, завойовники вирішили оборонятися. І що вони роблять? Вони висмикують таких, як я, із наших світів і кидають у саме пекло, сподіваючись, що ми створимо диво і виправимо їхні помилки?

— Ти ж нічого не знаєш, — як і раніше м’яко осадив мене Настоятель. — Але давай продовжимо — після розмови з нічною гостею ти здійснила певну подорож. Куди ти ходила?

У мене перехопило подих: ось воно, починається! Цікаво тільки, навіщо йому знадобилася ця розмова, якщо він і так усе знав! До чого весь цей фарс і клоунада?

Я заплющила очі й вирішила, що будь-що буде, але брехати йому не мало сенсу — він усе знав і сам. Напевно, йому відомо і про те, куди саме я ходила, і навіщо.

— Вона сказала, що є якісь сувої — записи, які вели Падші ельфи, коли перебували тут, — я помовчала. — Нібито там я знайду відповіді на свої питання і ще… що в цих записах я знайду відповідь на найголовнішу загадку.

— Ти впевнена, що хочеш отримати це знання? — Настоятель стояв навпроти, схиливши голову до лівого плеча й уважно вдивлявся в моє обличчя. — Той, хто знає занадто багато, зазвичай живе дуже мало. Ти справді готова піти на ризик?

Я замислилася — насправді вибір у мене був невеликий: або все, або нічого. Я або залишаюся й, прийнявши свою долю, у призначений час вступаю в бій із тим, кого не називають на ім’я, або повертаюся до «Ледачого кота», виходжу заміж за місцевого землероба й живу довго й щасливо до самого кінця, який, якщо я не прийму свого призначення, настане дуже скоро, можливо ще до заморозків.