Розділ 19 Життя — не більше ніж звичка

«Але ж є великі справи, за які варто

віддати життя, — заперечила Метелик»
(Т. Пратчетт, Цікаві часи)

Лайєн, день 17-й від кораблетрощі

Щоразу повертаючись до Меллорина, він вражався його силі й могутності — вона, незрима, проступала в кожному стовбурі, в кожній кроні, в кожному корені. Кожен лист, що опадав на землю або ще тримався на гіллі, був просякнутий нею — невичерпною, живою, первородною магією. Як гноми вміли чути каміння, так і ельфи знали імена кожного велета, що оберігав це місце.

Змикаючись гіллям у неймовірній височині, зачаровані велетні, яких язик не повернувся б назвати деревами, тим паче що майже всі вони були живими, огороджували столицю від посягань з неба, закриваючи її від нескромних поглядів, а коріння, що йшло вглиб, унеможливлювало будь-який підкоп.

Йшли в повній тиші — велич пригнічувала й робила жалюгідними будь-які спроби описати побачене. Навіть Лайєн, що виріс під цими кронами, щоразу повертаючись, кілька днів звикав, приголомшений й уражений.

Він озирнувся — його команда, як і очікувалося, розплющивши очі й роти, дивилася довкола, а стражі, своєю чергою, бачачи таку реакцію, ховали зрозумілі посмішки за непробивною пихатістю, що намертво приросла до їхніх облич.

— Чому тут так прекрасно й зелено, хіба осінь уже не фарбує листя опаловими барвами? — голос Мілларги пролунав несподівано, змусивши здригнутися. — У нас під ногами мав би бути килим із опалого листя й засинаючої трави, але я бачу квіти й молоді пагони, яким іще не час народжуватися.

— Час не владний над Меллорином, — озвався Лайєн, — він вічно юний, як і його мешканці. Він не знає ні в’янення, ні смерті, дерево можна згубити лише зрубавши його, так само як і ельфи не помирають від хвороб і виснаження — лише від підлого й зрадницького удару.

— Але чому там, де я народилася й виросла, не так? — вона дивилася йому в очі вимогливо й допитливо. — Адже ми всі народжені від однієї матері — Ейнхад, але ліси, де мешкають Падші, пізнають і в’янення, і старіння.

— Бо в цьому й полягає ваше прокляття, — м’яко мовив Лайєн, — усе, чого торкнеться демон, буде вбито, піде в його тінь і зникне, ніким не згадуване й не оплакане.

— Як добре, що я зустріла вас, — вона взяла за руку Н’Граат’Са й сором’язливо усміхнулася, — ви врятували мене від тієї долі, що була мені призначена, і подарували шанс не бути поглинутою Неназваним, а ще — побачити на власні очі це місце, — і вона, не в змозі більше стримувати емоції, розсміялася чистим, легким сміхом.

І таким ніжним і доречним був той сміх, що навіть мовчазні стражі потепліли обличчями й відповіли їй усмішками — Меллорин прийняв їх. Лайєн відчув, як радісно перешіптуються досі насторожені гілки, як пружинить трава під ногами, підштовхуючи вперед і вперед, назустріч королю й королеві ельфів, що звалися Вищими.

— Я от не збагну, — нарешті наважився заговорити помітно підбадьорений Гаарн, — от ми йдемо, йдемо, а людей щось не видно? Ні халуп, ні землянок, ні віднорків бодай яких, де всі?

— Якщо наш поважний гість зволить підняти погляд вище власного носа, — пролунав насмішкуватий голос одного зі стражників, — то, можливо, він помітить те, чого ніколи раніше не бачив і навряд чи колись побачить знову.

Лайєн смикнувся, але нічого не сказав на виявлену стражем безтактність — та й що казати, коріння ворожнечі проросло значно глибше, ніж підземний щит Меллорина, і знадобиться не одне століття, щоб її викорінити. Гаарн же, своєю чергою, зробивши вигляд, що не помічає відвертого глузування в словах ельфа, підвів голову і, охнувши, завмер на місці, зупинивши всіх, хто йшов поряд.

І було від чого завмерти — увесь простір над ними пронизували товсті, в’юнкі гілки, що перепліталися між собою в стежки, дороги й майданчики, які ярусами тяглися вгору, до самих крон, закриваючи небо, але пропускали сонячне світло. З боків проходи були огороджені витими, також дерев’яними бильцями, достатньо високими й, попри уявну крихкість, міцними. Вниз із кожної гілки спускалися батоги витких рослин, суціль усіяні сріблястими зірочками квітів, що виділяли іскристий пилок, який приховував надземне місто від нескромних поглядів.

Оніміло дивилися гості Ландевіля — вічної столиці Вищіх ельфів — на це неземне видіння, а Лайєн, хоч і радів, як дитина, враженню, яке воно справило, все ж не наважився сказати, що вони бачать лише околиці, де селилися ельфи, не належні до родової аристократії, і тому все найрозкішніше й найвишуканіше чекає їх попереду.

— Ну то й як ми туди дістанемося? — нарешті отямився Гаарн, а Ньерд, похитавши головою, раптом мовив:

— Тепер я розумію, звідки в Айдені такі аркові переходи і хто їх створював.

Мимоволі підбочившись, ніби саме він збудував найпрекрасніше портове місто у світі, Лайєн глянув на стражу — ті, розділяючи почуття співвітчизника, проте виглядали трохи спантеличеними, і ельф зрозумів — щось не так.

— Що відбувається, Лендилле, — звернувся він півголосом до командира, відвівши його трохи вбік, щоб не викликати підозр, — де підйомник? Чи нам заборонено вхід у серце столиці й ми тулитимемося в листі біля підніжжя Стовпів?

— Що ти, брате мій, — ельф, приклавши праву руку до лівого боку грудей, ледь помітно кивнув, — накази правителів були більш ніж ясні — зустріти вас і супроводити з усіма почестями до головної резиденції для аудієнції. Але…