Розділ 18 Котів слід називати просто

«– Ми забрели в зону з сильним магічним індексом,

— пояснив він. — Колись давно тут утворилося

потужне магічне поле.
– Саме так, — відповів кущ, що проходив повз.»
(Террі Пратчетт, Колір магії)

Джул, день 18-й на Острові

Я навряд чи змогла б згодом відтворити в пам’яті, як саме вибралася з пастки — надто приголомшена й розгублена, я просто стежила за діями духа Охоронця й бездумно йшла за ним. Він же майже не зважав на мене, цілком поглинутий своєю справою — порятунком однієї недоумкуватої пані, що вирішила, ніби може все. Нарешті, після, як мені здавалося, нескінченних блукань кишкоподібними земляними тунелями, я відчула на обличчі струмінь свіжого повітря й зрозуміла, що лаз вивів мене далеко за межі замку. Залишалося лише радіти, що дощ припинився, а край неба лише почав світлішати, і до сирої громади змерзлого каменю було недалеко бігти, тож моє зникнення, найімовірніше, залишиться непоміченим.

Не знаю чому, але мене це турбувало не лише тому, що нам без дозволу наставника, під загрозою негайного вигнання, заборонено було залишати межі захисних мурів, ні, щось інше непокоїло, і я дізналася що саме лише тоді, коли не без допомоги того ж Охорнця, звиваючись вужем, проникла до сторожового приміщення зовнішнього обводу.

Спершу моїх вух торкнувся гучний, гортанний вигук одного із замкових служок — перше враження, ніби на всій території мешкає лише жменька учнів і вчителів, виявилося хибним. Звісно, тут були ті, хто підтримував чистоту в усієї будівлі з прибудовами, просто вони зазвичай були такими тихими й непомітними, що ми всі постійно про них забували, Кроміль навіть висловлював припущення, що вони — лише частина захисної магії, що нас оточувала.

Потім почувся тупіт ніг, і я, надавши обличчю якнайсоннішого й спантеличеного виразу, попрямувала туди, звідки долинали вже численні вигуки.

Він лежав на підлозі однієї з відкритих галерей, незвичайно маленький і якийсь непропорційний. Я не могла зрозуміти, чому так здається, і лише придивившись уважніше, ойкнула й затулила рота долонею — його голова, з розплющеними в посмертному подиві очима, лежала окремо від тіла, і саме це створювало ту диспропорцію, що так мене вразила.

Відчуваючи гострий жаль, я опустилася навколішки й заплющила небіжчикові очі, не в змозі витримати їхній випробувальний, навіки застиглий погляд. Поруч із тілом лежала пара чорних пір’їн, надто схожих на воронячі, і я поспішила відігнати недоречну думку, пов’язану із Сірим. Занурена у власні роздуми, я не одразу помітила, яка тиша запала довкола, а коли обернулася, то побачила, що всі погляди звернені на мене.

— У чому річ? — у горлі неприємно запекло, захотілося відкашлятися. — Мене в чомусь підозрюють?

— Поки що ні, — Настоятель у подобі древнього, скорботного старця вийшов уперед і простягнув мені руку, допомагаючи підвестися, — точніше, не так — поки що підозрювані всі ми. Зокрема й я сам. У Замок прийшло Лихо, чого не бувало кілька тисячоліть, і поки воно знову не проявилося, необхідно вжити заходів безпеки.

— Але як таке можливо? — у мене неприємно занило під серцем — адже вночі водяниця якось змогла подолати захисний бар’єр і прийти до мене, чи означає це, що у відкриту її сестрами пролом могли пройти й інші істоти?

— Цілісність захисту порушено, — просто сказав Гайдис, підтвердивши мої припущення, — щось дуже довго його підточувало, і цієї ночі стався прорив.

— Але, наскільки мені відомо, демони, духи, біси не користуються зброєю? — я й далі здивовано переводила погляд з одного стривоженого й похмурого обличчя на інше. — У них інше в арсеналі — кігті, ікла, магія зрештою. Йому ж просто відтяли голову і, судячи з усього, одним ударом.

— Знайомо, чи не так? — уперед вийшов один із вчителів, ще не представлений мені, але я його вже не раз бачила, — один розчерк — і ось, голова супротивника падає в прірву?

Перед очима потемніло, а потім повернувся спогад, який я хотіла б забути назавжди, однак він повертався знову й знову, частіше уві сні, але інколи й наяву — перекошене люттю обличчя Алекса й мій галасливий регіт.

— Я не розумію, до чого тут це, — жалібно пробелькотіла я й підійшла ближче до Настоятеля, ніби підсвідомо сподіваючись отримати від нього підтримку.

— А до того, що з усіх, хто проходить навчання, ти — єдина, хто вже скуштувала смак крові розумного й показала, що чудово володієш лівою рукою, ось і все, — промовив вчитель.

— Ти несправедливий, — Настоятель похмурнів, — одне — вбити ворога, захищаючись, перебуваючи в безвихідній ситуації, коли від твого рішення залежить усе. Інше — розраховано й холоднокровно позбутися беззбройного. До того ж, як я сказав, під підозру потрапляють усі, зокрема й вчителі, багато з яких мають за плечима чимало сутичок, що закінчувалися смертю опонента, чи не так? — він обвів усіх поглядом і повернувся до мене. — Ніхто не робитиме висновків, заснованих лише на здогадах і припущеннях. Я проведу власне розслідування, а зараз розходьтеся й приступайте до занять, після сніданку я повідомлю своє рішення.

Усі понуро попрямували до виходу — ранкова пробіжка цього разу проходила у внутрішньому дворі й принесла мінімум задоволення від споглядання одноманітно миготливих, сто разів бачених стін. Я йшла останньою і навіщось, підкоряючись якомусь пориву, озирнулася — щось не давало мені спокою, дрібна деталь, помічена мимохідь, коли я заплющувала Нардису очі. Настоятель стояв, тримаючи в руках його голову, й уважно розглядав вушну раковину, і я зрозуміла — мені не привиділося, там справді були свіжі, ще не загоєні ранки, сліди від вирізаних рун, тих самих, якими Падші ельфи мітять своїх, посвячуючи їх демону.