Глава 17 Дім — це місце, де тобі не ставлять зайвих запитань

«Ви засліплені золотом, що сяє в домі багатих;

ви, звісно, бачите, що вони мають,

але ви не бачите, чого їм бракує»
(Аврелій Августин)

Лайєн, день 17-й від кораблетрощі

Вітер вдарив у лице з такою силою й люттю, наче весь цей час чекав, коли Лайєн вийде назовні. Закашлявшись, ельф намацав сопілку, надійно вшиту в рукав куртки й тому не виявлену під час полону. Він не розраховував на те, що дракон, віднині й назавжди ментально пов’язаний із тією, що дала йому ім’я, послухається й прийде на його поклик. Але іншого виходу не було — невеликий, тепер уже припорошений снігом майданчик справді закінчувався урвищем, а стежка, що вела вгору й якою пішли вартові, не викликала довіри. Як усі ельфи, Лайєн ставився до гір з недовірою і намагався триматися від них якомога далі. Він уникав полювання в таких місцях, хоча й розумів, що втрачає прибуток, але нічого не міг із собою вдіяти — усе його єство протестувало проти цього.

— Чого тягнеш? — буркнув Гаарн, закидаючи на плече молот і приобіймаючи Еріку. — Чи сумніваєшся?

— Ще чого, — насупився Лайєн, роздратований тим, що його розкусили, і, піднісши сопілку до губ, видув знайому мелодію-поклик.

Приготувавшись чекати, він дуже здивувався, коли вже за кілька хвилин почув над головою знайоме лопотіння крил, і всіх обдало теплим, дружнім, привітальним подихом дракона — Целум прилетів на допомогу.

Поглянувши на свого вихованця, Лайєн дуже здивувався — за той час, поки вони не бачилися, дракончик помітно підріс, змужнів і тепер, виблискуючи на сонці пір’ям, мало нагадував того нещасного дракурга, яким був ще кілька місяців тому. Він поводив головою й уважно розглядав невеличкий загін, і веселість у його розумних очах змінювалася смутком.

— Привіт, друже, — Лайєн погладив його по витому рогу й заглянув у вічі, намагаючись розгледіти там душу. — Виручай — ти бачиш, яке тут урвище, нам нізащо не спуститися, а дорога перекрита камінням. Я знаю, кого ти хотів би зараз тут побачити, але вона дуже далеко, і ми всі сумуємо за нею так само, як і ти. Я обіцяю — вона повернеться так швидко, що ти й не встигнеш помітити.

Целум роздратовано фиркнув, але все ж ліг, показуючи, що готовий допомогти загону спуститися до підніжжя гори.

Сідали мовчки, заощаджуючи час і не витрачаючи його на дрібниці, і лише коли всі вже вмостилися на спині, Гаарн сказав уголос, ні до кого особливо не звертаючись:

— Ну от спустимося ми вниз, а далі що? Звідси до найближчого поселення днів п’ять, і то не пішки, а в нас ні припасів, ні води, нічого. Як ітимемо?

— Якось дійдемо, — зціпивши зуби, Лайєн зусиллям волі стримав бажання дати гномові кулаком поміж вуха і, пригнувшись до шиї Целума, прошепотів: — Можемо летіти.

Дракон розправив крила, і ельф укотре вразився їхній величині — у складеному стані вони не справляли такого приголомшливого враження, бо були досить тонкими, але Лайєн знав — у світі немає такого металу, що зміг би розітнути цю оманливо напівпрозору шкіру. Дракурги були втіленням магії й, на щастя, вельми лояльні та доброзичливі до розумних.

Покидаючи цю, не надто гостинну, гору, ельф озирнувся назад, сподіваючись побачити Ерднісс — щось дуже важливе вони не сказали одне одному, і навряд чи доля дасть йому ще один шанс зустріти крилату богиню гномів. Його турбували її слова про розкол душі, і якщо помножити це на те, що Неназваний тепер набув плоті, вимальовувалася зовсім невтішна картина. Падші напевно вже дуже скоро вийдуть із тіні й почнуть ламати світ під себе, та сила й міць, край якої зачепив Лайєна, вражали, і він дивувався — як сталося, що всі навколо, зокрема й він, були такими сліпими протягом віків. Чому всі розумні вирішили, що Падші змирилися й, загнані в хащі, покірно тягнуть своє жалюгідне існування? Вони, засліплені злобою й ненавистю, пробудили того, кого не можна було пробуджувати, так прагнули помсти, що не злякалися навіть гніву богів, відринувши їх. Чому ж тепер він здивувався, коли зрозумів — Падші йдуть по відплату з усією силою, і за їхніми спинами стоїть Тінь того, кого вони живили своїми юнаками й дівчатами, роблячи його сильнішим?

Думки Лайєна, важкі й похмурі, перервав здивований вигук гнома, і, озирнувшись, ельф помітив, що дракург летить не до підніжжя гори, а далі — набравши висоту, він упевнено тримався в повітрі, витончено лавіруючи, несучи свій тягар у бік Меллорійського лісу, де розташовувалася столиця ельфів, які називали себе Вищими.

— Дякую, друже, — звернувся Лайєн до дракурга, впевнений, що той його чує й розуміє, — ти дуже виріс і змужнів, можливо, ти більше й не захочеш приходити на мій поклик, але я радий тій зміні, що сталася з тобою.

Коли на обрії почала вимальовуватися громада Меллорина, дух перехопило навіть у Лайєна, що знав ці місця — ельфійська столиця вражала й пригнічувала своєю величною й гордовитою красою. Надійно схована від сторонніх очей охоронними закляттями, що огортали її, немов пологом, відкрившись, вона підкорювала серце й душу і залишалася там назавжди.

Лайєн відчув цю тягучу тугу й нетерпляче попросив Целума пришвидшитися — він достеменно знав, що їх чекають. Ейнхад незримо була поруч і чекала, коли він визнає її й повернеться з каяттям. Він зціпив зуби — здатися було просто, прийняти її в свою душу й, остаточно втративши особистість, розчинитися в божественній сутності. Але він ще не був до цього готовий — з’явився шанс, примарний, на спасіння, і цей шанс ельф мав намір використати сповна.