Глава 16 Усе не так легко, як здається

«Бо, може, твій єдиний діамант

звичайним склом здасться на погляд»
(У. Шекспір)

Джул, день 17-й на Острові

Вночі не спалося, і це було дивно — зазвичай я так втомлювалася за день, що йшла в безсонний світ, щойно торкалася головою згорнутої куртки, яку використовувала замість подушки, попри невдоволене буркотіння Гайдиса. Він вважав, що справжній воїн має задовольнятися кулаком. Сьогодні ж усе було інакше: чи то мене надто збудила магія, що прокидалася, чи то всьому виною стали хлопці, які, вигадавши мені прізвисько, весь вечір тинялися слідом, вигукуючи щось на кшталт кричалки: «однорукий фехтувальник, відпусти мене додому». Не знаю, який саме сенс вони вкладали в цю нісенітницю, але втомили неабияк, хоча я й справді носила праву руку прив’язаною до тіла — мене відучували нею користуватися, і для всіх це було дивним.

У темряві думається легше, і я неспішно міркувала про те, що мої роки будуть неймовірно одноманітними й нудними — не так я уявляла собі навчання воїнської майстерності, а якщо Рейнольд і Кроміль випустяться з Храму раніше, що логічно, то мені буде абсолютно безрадісно. Поступово сама собою кристалізувалася думка про те, що потрібно постаратися вичавити з себе максимум за мінімум часу й повернутися до друзів. А ще, і я не могла цього тепер приховувати від самої себе — мене неймовірно тягло до тієї самої чаші, що знаходилася в Місці Сили Падших, бо я тужила за Лайєном. За його зверхньою насмішкуватістю, за зачаровуючими очима й упевненим голосом, не хотілося, але доводилося визнавати, що поруч із ним я відчувала абсолютний спокій і впевненість у майбутньому. Зараз же, коли він знаходився від мене за багато кілометрів, відділений водами моря Надій, на дні якого неспокійним сном спить один із демонів, тепер я була безпораднішою за метелика і діяла на автоматі, намагаючись бути старанною, але не вкладаючи в це душі.

Заколисана цією думкою, я забулася поверхневим, неспокійним сном і, не встигнувши навіть вловити бодай краєчок сновидіння, була розбуджена легким постукуванням крапель об підвіконня, таким, ніби хтось навмисне лив на нього воду.

— От чорт, я ж не поставила на ніч щит і тепер доведеться вичерпувати калюжу з підлоги, — майнуло в мене в голові, і, глянувши в бік вікна, я зрозуміла, що калюжа — це ще не найгірше.

Вона сиділа на підвіконні, звісивши ноги, з яких і лилася вода, що розбудила мене. У місячному світлі її тіло не здавалося прозорим, воно набуло тілесності, нехарактерної для водяниць, а очі розглядали мене вимогливо й виклично.

Я розгубилася — мені казали, що якщо вікна не зачиняти, то в них можуть під покровом ночі проникати різні звірі й птахи, мешканці Лісу Падших, але думка про те, що на територію замку можуть просочуватися духи й біси, мені навіть на думку не спадала.

— Не бійся, — пролунав у голові голос, що шелестів і булькотів, — я не завдам тобі зла, та й до того ж я не зможу навіть ступити на підлогу в цій кімнаті, диво, що я взагалі, єдина з усіх сестер, змогла підійти так близько — ваші наглядачі не пускають вас цими днями гуляти за межами цього моторошного місця, і зустрітися з тобою було непросто.

— Навіщо вам зі мною розмовляти? — у мене в голові пронісся вихор думок, але всі вони зводилися до одного: як мені розповідали, водяниці — надзвичайно злі й мстиві духи, дочки демона, який підкорює собі хвороби, що виснажують майже всіх розумних. Яке їм може бути до мене діло?

— Ми хочемо, щоб ти дещо дізналася, перш ніж станеш тією, ким маєш бути, — істота на підвіконні розтягнула губи в моторошній усмішці, явно намагаючись здаватися люб’язною і доброзичливою — даремно вона, звісно, це зробила, бо її усмішка більше скидалася на оскал зголоднілого хижака.

— Добре, — я сіла до столу, щоб краще її бачити, — тільки врахуй, що зі світанком, якщо я не вийду на пробіжку, мене почнуть шукати.

— Я ж тобі сказала — ми нічого тобі не зробимо, — істота насупилася на мить, — ти занадто віриш усьому, що ллють у твої вуха, і я не звинувачую тебе в цьому — як новенька в нашому світі, ти намагаєшся знайти свій шлях, і він веде тебе неправильно. Якби ті, кого послали тебе зустріти, були хоч трохи кмітливішими, усе обернулося б інакше. Але минулого не відлити назад, і тому я тут. Врахуй, щоб я змогла прийти до тебе, моїм сестрам довелося пожертвувати собою — у вас занадто сильні охоронні закляття й щити, але ми впоралися, ось наскільки ти важлива для нас!

Я підтягла ноги й згорбилася — її слова насторожували й трохи збивали з пантелику: виходить, є й інший бік медалі, не лише той, який мені висвітлював Лайєн, і, звісно, я була готова його вислухати, а що ще робити серед ночі, коли тебе долає безсоння? Лише сидіти й слухати те, що відкриває тобі істота з води й сирості.

— Я знаю, що тобі розповідали про того, хто пробудився, що він несе в собі зло й руйнування, — тим часом продовжувала водяниця, не чекаючи моєї відповіді, — так само мені відомо, що всі ви вважаєте себе справжніми господарями цього світу. Але що, якщо я скажу тобі, що ця земля — наша й завжди була нею, а ви лише завойовники, які, прийшовши, намагаються зруйнувати все, чому не можуть знайти пояснення. Візьмемо для прикладу цей Храм — раніше ми безроздільно володіли островом, могли проникати всюди — нам, як і всім, потрібно живитися, щоб жити, але ні, ви чомусь вирішили, що можете ділити на добрих і поганих, і встановили свої бастіони, що гасять нашу магію, випиваючи її й роблячи себе сильнішими. Розумієш? Ви — вбиваєте нас, щоб убивати нас ще легше!