Розділ 15 Невдачі приховуй, щоб не тішити ворогів

«І сказав Бог: “Возлюби ворога свого”.
І я послухався його і полюбив себе»
(Д. Х. Джебран)

Лайєн, шістнадцятий день від кораблетрощі

Те, що біля воріт не було звичної варти, а самі вони були гостинно розчинені, не так збентежило Лайєна, як те, що просто біля самого порога лежало кілька каменів, перегороджуючи вхід. Не схоже це було на дбайливих гномів, які навіть залишаючи вироблені до останнього корисного камінця штольні, усе одно консервували їх так, щоб у будь-який момент можна було повернутися. Тут же вочевидь були сліди поспішної евакуації, і далі ельф просувався з важким серцем, заспокоюючи себе думками про те, що якби з його друзями щось сталося, пихатий бог орків повідомив би йому про це.

Коридор, у якому він минулого разу спілкувався з Ерднісс, майже не засипало, але стіни вкрилися звивистими тріщинами, а підлогу покривали дрібні кам’яці й інше кришиво. Лайєн, у потилицю якого дихало поганим передчуттям, пришвидшив крок і лоб у лоб зіткнувся з сердито кхекаючим Гаарном, який, озброївшись чимось, що віддалено нагадувало мітлу, очищав сходи від каміння й щебеню.

— Повернувся? — якось недобре зиркнув на ельфа з-під насуплених брів гном, випроставшись і вперши руки в поперек. — А ми думали, що ти втік, назавжди, так-то.

— Куди й навіщо мені тікати? — розгубився від такого прийому Лайєн і вирішив поки що не вступати у звичну словесну пикировку. — Треба було дещо розвідати, а поки справами займався, потрапив у кепську халепу, — розкривати все, що з ним сталося, ельфові не хотілося, але й вигадувати небилиці теж. Він утомився від таємниць і, здається, настав час говорити правду.

— По справах, значить, ну нехай буде так, — буркнув Гаарн і підійшов ближче. — А в нас тут свої справи, як бачиш — недобрі. Лихо ми принесли, кажу як є і як думають усі тутешні гноми. Лихо. Так-то, гостровухий. Ходімо, ще дещо покажу тобі.

Лайєн ішов за обережно ступаючим гномом у стані певного приголомшення — він уже здогадався, що нещодавно стався обвал або землетрус, але як таке могло трапитися зі столицею гномів, під горою, яку обрала богиня? Невже їхня могутність і справді виснажилася настільки, що вони не в змозі захищати свої творіння в місцях найбільшого зосередження своєї сили?

— Коли це сталося? — буркнув ельф, обережно проводячи пальцями по ще теплій і польсуючий стіні. Вона нагадала живу плоть — поранену й стикаючу кровью.

— Майже одразу як ти пішов, ми ще подумали, що це ти на нас нечисть наслав, — гном відповідав неохоче, ніби соромлячись власних слів. — Але потім дізналися, що великої біди обвал не наробив, так — засипало кілька не надто житлових кварталів та відрізало цю галерею від столиці наглухо. Вартові пішли в обхід, кинувши пост — кому він тепер потрібен, якщо проходу нема, а ми залишилися.

— Чому? — Лайєн не приховував здивування.

— А куди нам іти? — Гаарн обернувся. — По п’ятах погоня висить, та й якби не висіла — як спускатися, тут урвище круте, а крил ні в кого нема. А тут поки що тепло, вітру зі снігом нема, припас якийсь ще є, води довкола багато, от і вирішили — поки Ньєрд не оговтається, нікуди не рушати.

— У якому сенсі «поки не оговтається»? Він же ж прийшов до тями, та й Ерднісс його повністю вилікувала! — Лайєн перечепився об особливо великий камінь.

— Сам побачиш, — Гаарн пожував губами, але все ж продовжив. — Він спершу як ти пішов і почало трясти, бадьорий був, дівчат собою закривав, щось командувати намагався, а як відпустило, ніби задрімав, а тоді як підскочить і закричить — «Нема їх, нема нікого!» — і кулем у ліжко назад упав. І більше не вставав. Лежить, у стелю дивиться і губами ворушить. Так-то.

Ельфа вразила приреченість, із якою Гаарн це розповідав — куди подівся уїдливий і іронічний коваль, що так спритно збивав птериксів на підльоті? Зараз перед ним ішов згорблений старий, який виглядав значно старшим за свої роки.

Не в змозі більше стримувати тривогу, що вже калатала під сонячним сплетінням, Лайєн, грубувато відштовхнувши гнома, рішуче попрямував до гостьової кімнати, яку виділили їм із главою клану Шукачів.

У цій невеликій кімнатці зібралися всі, хто складав його загін, і їхній вигляд ще більше переконав ельфа, що треба якнайшвидше вириватися з-під гнітючих кам’яних склепінь, які перестали бути привітними — або принаймні вдавати це.

Ньєрд, блідий до синяви, що проступала навіть крізь багаторічну засмагу, лежав, склавши руки на грудях за поховальним звичаєм свого клану, і дивився в кам’яне склепіння нерухомим поглядом. Уже з порога ельф помітив і закушені до крові губи, і почервонілі білки очей — наче людина пережила найглибше моральне потрясіння й тепер просто приготувалася до смерті, не в змозі витримати реальність.

На його появу відреагувала лише Еріка, та й то байдуже — кинула косий погляд і знову повернулася до купки залізяк, розкиданих на столі, за яким вона сиділа, явно намагаючись щось змайструвати. Мілларга й Н`Граат`С сиділи біля ліжка кочівника, готові прийти на допомогу будь-якої миті, і здавалося, були повністю поглинуті лише ним. У кімнаті над усіма висіла приреченість і байдужість до власної долі щільною, майже видимою пеленою і, опускаючись із кожною секундою все нижче, душила розумних, поглинаючи їхні ще живі душі.

— Ньєрд, друже мій, що з тобою? — Лайєн пройшов повз ельфійку й присів на край ліжка кочівника, уважно вдивляючись у його змучене болем обличчя. — Скажи, чим допомогти тобі, я зроблю все, що в моїх силах, — і, взявши його за руку, накрив її своєю долонею.